Розділ 7

Я роблю глибокий вдих, примушуючи паніку й нудоту трохи відступити. Спокійно, Алю, тільки спокійно. Якщо я зараз почну викручуватися, нервувати чи влаштовувати істерику, Платон одразу зрозуміє, що я щось приховую. А виходу в мене наразі все одно немає.

Видихаю, силою волі розправляю плечі й натягую на обличчя найпростішу, трохи здивовану посмішку.

– Усе так, Платоне Олексійовичу, – спокійно, без єдиного тремтіння в голосі відповідаю я, дивлячись йому в очі. – Я не очікувала, що ви потягнете мене до лікарні прямо з самого ранку. Звикаю до вашої... надмірної опіки.

Сокіл ще кілька секунд не зводить із мене свого погляду, наче намагаючись намацати слабину в моїй обороні. Але я не відводжу очей.

– Я хочу бути впевнений, що з майбутнім спадкоємцем мого роду все в порядку. Їдемо.

***

Дорога до клініки минає в мовчазній напрузі. Велична будівля приватного медичного центру зустрічає нас стерильною тишею та дзеркальним блиском підлоги.

Платон проводить коридором до кабінету Марка. У кабінеті пахне антисептиками. Лікар, статний чоловік у білому халаті, приязно зустрічає нас:

– Доброго дня, Алісіє. Не хвилюйтеся, це стандартна процедура. Нам треба зробити УЗД, щоб перевірити розвиток плоду.

Я лягаю на кушетку й обережно піднімаю край кофти. Лікар ввічливо киває мені, наносячи прозорий, холодний гель на датчик. 

«Тримайся, дівчинко, – стукає в скронях божевільна думка. – Зараз вирішується твоя доля. Головне – не викрити себе жодним жестом».

– Ну що ж, давайте подивимося, – доброзичливо каже Марк.

Металевий датчик торкається шкіри, і на чорно-білому моніторі з'являється розмита картинка. У кабінеті лунає напружена тиша, перервана лише легким клацанням клавіш.

Лікар ледь помітно хмуриться, наближаючи зображення.

– Плідне яйце в порожнині матки дійсно є, усе в нормі, – промовляє він, вимірюючи розміри на екрані. – Але, Алісіє, за розмірами тут немає вісім тижнів. Тут максимум шість. Серцебиття поки не візуалізується, для цього ще рано.

Світ піді мною на секунду зупиняється. Шість тижнів. Я поволі підводжу очі й зустрічаюся з пронизливим поглядом Платона, який стоїть біля кушетки.

– Точніший термін і серцебиття ми зможемо почути за тиждень-два, – підсумовує лікар, витираючи гель із мого живота. – А поки що повний спокій, вітаміни та боротьба з токсикозом.

Марк на хвилину виходить з кабінету, щоб роздрукувати висновок, і кабінет знову поглинає смертельна тиша.

Платон нахиляється так близько, що його гарячий, прискорений подих обпікає моє вухо, а низький шепіт змушує шкіру вкритися сиротами:

– Шість тижнів, Алю? – його пальці торкаються мій плаский живіт, і від цього дотику мене, наче пробиває струмом. – Значить, дитина не Олексія. Тоді поясни, чию дитину ти насправді носиш під серцем?

Я з зусиллям піднімаю голову й дивлюся прямо в його сірі. Бачу в його погляді не просто суворий допит, а небезпечний азарт і темну пристрасть, яка знову повертає мене в той клятий номер готелю.

У роті пересихає від цього прямого зорового контакту, а разом із панікою накриває новий, нищівний напад нудоти. Я прикриваю рот долонею й морщуся від болю. Це навіть грати не доводиться, моє тіло зраджує мене в найвирішальніший момент, але зараз ця слабкість стає моїм єдиним порятунком.

– Алю?

Наступної миті, я спихаю його руку зі свого живота, зісковзую з кушетки й, поправляю кофту, кидаюся до дверей.

– Вибачте... – виривається з моїх грудей.

Вискочивши з кабінету, я забігаю в перші ліпші двері з позначкою вбиральні. Спираюся долонями на холодний кахель біля раковини. Повітря розриває легені, а в дзеркалі на мене дивиться бліда дівчина з наляканими очима.

Серце гупає у скронях, мов божевільне. Вмиваю обличчя крижаною водою й намагаюся вирівняти подих. Втекла. Цього разу втекла. Але що робити далі, коли доведеться вийти з цього туалету й знову подивитися в очі Платона?