Розділ 6

Алісія

Ніч минає без сну. Я кручуся на величезному ліжку, здригаючись від кожного шелесту дерев за вікном. Запах сандалу, здається, проник у саму обшивку стін, не даючи мені провалитися навіть у легку дрімоту.

До того ж з самого ранку тіло підносить неприємний сюрприз. Усередині все скручує, а до горла підкочує нудка хвиля. Токсикоз. Походу мій організм, схоже, вирішив відреагувати на цей стрес по повній програмі.

Рівно о восьмій ранку в двері тихо стукають. На порозі стоїть молода покоївка з тацею, на якій парує легкий сніданок і склянка свіжовичавленого соку. Запах їжі миттєво змушує шлунок стиснутися в болісному спазмі, і я ледь стримую підступаючу нудоту, прикриваючи рот долонею.

– Доброго ранку, Алісіє, – м'яко каже дівчина, ставлячи тацю на столик. – Платон Олексійович просив передати, що за двадцять хвилин ви їдете до приватної клініки. Його особистий лікар чекає на вас для огляду.

Шлунок миттєво стискається вже не лише від токсикозу, а й від панічного страху. Добре, що сьогодні в мене вихідний, але треба якось узгодити, що постійно сидіти тут я не зможу. У мене, як-не-як, є робота в магазині косметики. І все ж, поборюючи слабкість, я вдягаю просту кофту та штани, намагаючись сховати набряклі від безсонної ночі очі, і спускаюся на перший поверх.

У вітальні на мене чекає Платон. Він стоїть біля вікна, тримаючи в руках чашку з міцною чорною кавою. На ньому білосніжна сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком. Жодного сліду втоми – виглядає ідеально.

Гіркий аромат кави в перемішку з його парфумами миттєво вдаряє в ніс, викликаючи новий напад нудоти. Я роблю глибокий вдих, стримуючи блювотний позив і затамовуючи подих.

– Доброго ранку, Алісіє, – відгукується сокіл, розвертаючись до мене й скануючи моє бліде обличчя. – Авто чекає. Ми їдемо до клініки Марка Коваля, мого особистого лікаря. Він огляне тебе, зробить експрес-УЗД, щоб оцінити стан і підтвердити термін.

Усередині до самого горла знову підступає їдкий ком, і я вже не можу втримати це в собі. Швидко прикриваю рот долонею, розвертаюся й, не сказавши ні слова, біжу коридором до гостьового туалету на першому поверсі.

Заходжу всередину, схиляюся над унітазом й важко дихаю, поки шлунок стискається в черговому болісному спазмі. Крижана вода допомагає трохи прийти до тями. Я вмиваю обличчя, протираю губи серветкою й силою змушую себе вирівняти подих.

За п'ять хвилин я виходжу назад до вітальні. Платон досі стоїть біля вікна, але тепер його брови зсунуті, а в сірих очах читається цікавість.

– Вибачте... – промовляю я. – Токсикоз. Дається взнаки з самого ранку.

– Зрозуміло, – відгукується чоловік, відставляючи чашку на столик. – Тим більше варто якнайшвидше показатися лікарю. Їдемо.

– Прямо зараз? – я панічно переводжу погляд на нього.

– Так. А що, щось не так? – підозріло запитує господар маєтку, роблячи крок у мій бік.

«І що йому сказати?!» – думки божевільним вихором проносяться в голові, поки серце калатає у грудях.

Вони ж зараз зроблять це кляте УЗД в клініці, побачать точний термін – і все! Платон миттєво складе два плюс два й зрозуміє, що дитина під моїм серцем – його.

І що тоді?! Він зірве наше весілля з Олексієм? Вижене мене геть на вулицю? Чи, що ще гірше, взагалі не повірить у це й вирішить, що я нагуляла дитину невідомо від кого й вирішила повісити її на його багатенького синочка?!

«Господи, і що мені тепер робити?!» Оце послухала один раз маму, і маю проблем по самісіньке горло. Що ж, буде мені чудова наука на майбутнє: треба прораховувати життя хоч на кілька кроків уперед. Я ж і подумати не могла, що цей красивий «сокіл» виявиться таким противним типом!

На нашій першій зустрічі він здавався ідеальним: турботливий, уважний, ще й подарував величезний букет лілій. Так дбав про мій комфорт... Шкода тільки, що про контрацепцію він не подбав. Хоча, ніде правди діти, у цьому є й моя провина.

Утім, можливо, усе це на краще? Адже я вже щиро люблю цю дитину всередині себе.

Але від спогадів про той вечір і ніжні пестощі, зараз залишається тільки гіркий присмак. Тоді все здавалося казкою, а тепер перетворилося на пастку. Олексій з кожним днем стає все більш чужим, і його постійні «термінові справи» – це лише зручна ширма, щоб утекти від відповідальності. Я важко зітхаю й опускаю долоню на ще зовсім плаский живіт.

«Нічого, ми впораємося», — мовчки обіцяю своїй крихітці.