Розділ 5

Платон

Дерев'яні двері зачиняються перед моїм носом. Замок клацає з лунким звуком, відбиваючись у порожнечі коридору.

Я залишаюся стояти в напівтемряві східного крила.

«Попередженням...»

Дівчисько думає, що виставила шипи. Гадає, що може грати зі мною на рівних, показувати свій гострий язичок і зачиняти двері перед господарем цього будинку. Але вона й уявити не може, як ця її відчайдушна, дика безстрашність діє на мене. Це не лякає. Це розпалює всередині такий азарт, якого я не відчував уже багато років.

Розвертаюся й рушаю коридором назад до сходів. Вона вважає мене старим? Натякає на пенсію? Мене не зачіпає її сарказм про вік – у свої сорок п'ять я маю більше сили, грошей і впливу, ніж усі хлопчаки, з якими вона коли-небудь мала справу. Але те, як вона подивилася на мене, коли я згадав готель... Аля пам'ятає кожну секунду.

Я затискаю пальці в кулак. Чорт забирай, я дійсно не збрехав. Це була найкраща ніч. Я шукав забуття, а знайшов дівчину, чий запах солодких квітів досі переслідує мене в кожному сні. І треба ж було долі зіштовхнути нас знову, але вже як батька та наречену мого сина.

Спускаюся в хол і повертаюся до свого кабінету. Олексій досі чекає там. Він сидить у шкіряному кріслі, захоплено переписуючись із кимось в телефоні, і коли я заходжу, його обличчя одразу серйознішає, а згодом розквітає щира, наївна усмішка.

– Тату! Ну як вона? Подобається кімната? – син підривається з місця. — Вона трохи знервована через вагітність, але я певний, що тут їй буде ідеально. Дякую тобі ще раз.

Мій погляд на секунду затримується на Олексієві. Усередині коле гострий, отруйний шип провини. Підходжу до свого робочого столу, спираюся на нього руками й дивлюся на сина, тверезим поглядом.

– Кімната їй підійшла, – спокійно відповідаю я, контролюючи кожну інтонацію. – Вона втомилася з дороги. Не турбуй її сьогодні. Нехай відпочине.

– Так, звісно. – Я тоді з'їжджу по справах, закрию пару питань.

– Їдь. А я зателефоную своєму лікарю.

Коли двері кабінету за сином зачиняються, я беру в руки телефон і набираю особистий номер свого перевіреного медика.

– Марку? Це Платон, – мовлю я, дивлячись у вікно на вікові дуби. – Відзавтра ти береш під повний контроль одну пацієнтку. Термін – вісім тижнів. Мені потрібен повний огляд, аналізи та... – я роблю коротку паузу, – ДНК-тест. Негайно, як тільки це стане безпечно для плоду.

Я вимикаю дзвінок і кидаю телефон на стіл. Ти думаєш, що зробила мені попередження, Алю? Ні, ластівко. Я все одно дізнаюся кожну твою таємницю.