Розділ 4

День переїзду настає занадто швидко. Коли авто Олексія зупиняється біля високих воріт маєтку, у мене всередині все стискається. Величезний будинок із панорамними вікнами, оточений віковими дубами, більше не здається мені витонченою розкішшю. Це – золота клітка. І ключі від неї тримає чоловік, який вважає мене головним ворогам свого сина.

Льоша з піднесеним виглядом заносить мої валізи до просторого холу. Він здається на сьомому небі від щастя й торочить без упину, що це «найкраще рішення для нашої майбутньої сім’ї».

​Сім’ї! Якої ще сім’ї? Ми ж навіть толком не спілкувалися ніколи. Я щось писала, а він відповідав коротко й неохоче, ніби з примусу. Власне, через це ми й розійшлися. А якщо точніше – Льоша заявив, що я йому набридла, і він хоче почати нове життя.

​У той період моє життя й без того летіло шкереберть: з роботи звільнили, телефон розбили, а в лікарні переплутали аналізи й оглушили діагнозом про рак четвертої стадії. Додайте сюди постійні мамині докори – і в голові заварилася така каша, що мені стало просто байдуже на все й на всіх.

​Саме тоді в кав'ярні до мене й підсів Платон. Запитав, чому така красуня плаче, і слово за слово зав'язалася розмова. Він купив мені мої улюблені квіти, заспокоїв... Я й не помітила, як ми опинилися біля готелю. Спочатку хотіла піти, але згадавши весь той жах, що коївся в моєму житті, опустила руки. Втрачати мені все одно вже було нічого – особливо з таким вироком на руках. Ми випили за знайомство, а далі мене наче накрило туманом...

​Тепер я відчуваю себе останньою... Але ж я зовсім не така!

​Від важких думок мене раптово висмикує голос Льоші.

– Алю, я швидко збігаю до батька в кабінет, віддам документи по роботі й повернуся, добре, – кидає він, й зникає за масивними дубовими дверима.

Я залишаюся одна посеред просторого холу. Запах дорогого дерева, сандалу накриває мене з головою, нагадуючи про ту фатальну ніч, яку я так відчайдушно намагаюся забути.

– Уже обживаєшся, ластівко? – за спиною лунає низький голос власника маєтку.

«Ластівко...» — це прізвисько змушує гарячій хвилі пройтися по тілу. Я розвертаюся. На сходах стоїть Платон. Без піджака, у темній сорочці з закоченими до ліктів рукавами. Суворий, величний, з пронизливим поглядом сірих очей. Справжній сокіл, – з'являється в голові химерна думка. Хижий, владний птах, який звично видивляється свою здобич з висоти й чекає зручного моменту для кидка. Він спускається й зупиняється поруч, закриваючи собою світло від панорамного вікна.

– Ви вирішили перетворити моє життя на пекло? – запитую я, міцніше стискаючи пальці на ремінці сумочки. – Навіщо ви змусили Олексія перевезти мене сюди?

– Щоб тримати тебе там, де ти не зможеш виконувати вказівки твоєї матері, – спокійно відповідає чоловік, роблячи крок уперед і повністю перекриваючи мені простір.

Я замираю від несподіванки:

– Звідки ви знаєте мою матір?!

– Ми вчилися в одному класі, – у його голосі з'являються прохолодні, іронічні нотки. – Потім вона завагітніла у вісімнадцять, і народилася ти. Але тобі вже давно не вісімнадцять, а двадцять сім, я правильно кажу?

Усередині все спалахує від такої зверхності. Я зміряю його швидким, цілеспрямованим поглядом.

– А скільки вам років? – з неприхованим сарказмом промовляю я. – Певно, скоро вже на пенсію підете?

Платон на секунду замовкає, а його брова повзе вгору. На губах з'являється ледь помітна посмішка – здається, моя зухвалість його швидше забавляє, ніж обурює.

– Дуже смішно, – мовить він, роблячи повільний крок до мене. – До пенсії мені ще далеко... Але тобі, Алю, мій вік тієї ночі чомусь зовсім не заважав.

Його спокійний, іронічний тон стає останньою краплею. Обурення й кривда, які накопичувалися в мені всі ці дні, раптом проривають греблю.

– А як щодо вашої таємниці? – виривається в мене, і я роблю крок йому назустріч. – Ви ж теж мовчите перед сином про те, що сталося в готелі!

На мить у його очах спалахує небезпечний вогник. Його пальці легенько торкаються мого підборіддя, трохи піднімаючи моє обличчя вгору.

– Я мовчу, щоб захистити Олексія від болю, який ти йому завдала, – промовляє він.

– Я завдала?! – обурення на мить глушить страх, і я вириваю підборіддя з його хватки. – Ми взагалі-то розійшлися тоді, і я була вільною. І я не могла знати, що ви його батько! Але ж ви... ви могли знати, з ким зустрічається ваш син!

Платон на секунду замовкає. На його губах з'являється гірка, ледь помітна посмішка. Він опускає руку й дивиться на мене згори вниз із легкою іронією.

– То ти гадаєш, я спеціально тебе спокусив? – спокійно перепитує сокіл, піднімаючи брову. – Повір, Алю, якби я дійсно хотів тебе підставити чи відвадити від Олексія, я знайшов би для цього чоловіка явно молодшого. А не підставлявся б сам під удар.

Чоловік робить півкроку вбік, ніби збираючись піти, але раптом зупиняється. Повертає голову до мене, і його погляд опускається до моїх губ.

– Проте... це була найкраща ніч у моєму житті.

У мене перехоплює подих. Повітря в холі здається надто гарячим, а серце заходиться в божевільному тактi.

– А тепер ходи за мною, – вже звичайним, холодним тоном додає він, перетворюючись назад у суворого господаря. – Я покажу твої апартаменти.