Розділ 2

Після телефонної розмови телефон у моїй руці здається вуглинкою.

«Платон».

Це ім'я луною віддається в голові. Я стою посеред вітальні й дивлюся в одну точку на стіні, намагаючись зробити бодай один нормальний вдих.

– Ну чого ти застигла, як укопана?! – з кухні визиркує мати, витираючи руки рушником. – Що він сказав? Коли вечеря?

– У вихідні... – здушено видавлюю з себе, навіть не обертаючись. — Вечеря з його батьком.

– Ну от і чудово! – легко відмахується мати. – Все, годі киснути! Іди збирайся, треба купити тобі нормальну сукню. Не підеш же ти знайомитися з пристойним чоловіком в цих своїх розтягнутих джинсах!

***

Дні до вихідних пролітають мов у лихоманці. Я кусаю губи до крові, переконуючи себе, що божеволію від гормонів і страху. «Це не він. Це не може бути він».

Субота, сьома вечора. Олексій впевнено кермує по затишній вулиці передмістя. Він сяє, мов новенька копійочка, час від часу стискає мою затерплу долоню й щось щебече про роботу. У мене ж усередині все здавлює від провини. Я не можу тягнути далі. Якщо я вирішила йти цим шляхом – він має дізнатися зараз.

– Льош... – тихо перериваю його я, міцніше стискаючи пальці на ремені безпеки. – Мені треба тобі дещо сказати. Це важливо.

– Що таке, кохана? – він на секунду переводить на мене теплий погляд. Це слово «кохана» звучить так, наче хлопець навмисно його сказав.

– Я... вагітна. У нас буде дитина.

Олексій тисне на гальма. Авто зупиняється на узбіччі. Він заклякає, дивиться на мене здивованими очима, а потім його обличчя осяює якесь дивне щастя. Нібито чоловік одягнув маску щасливця.

– Алю... Це ж... це... найкращий день у моєму житті! Дякую тобі!

Він знову тисне на газ, а в мене в роті стає гірко від власної брехні. За кілька хвилин машина зупиняється біля високих кованих воріт. За ними – величезний маєток із панорамними вікнами, оточений віковими дубами.

Ми піднімаємося широкими мармуровими сходами й заходимо до просторої вітальні. Тут пахне деревом, шкірою й чоловічими парфумами. У мене всередині все стискається від спазму. Цей запах... Я впізнаю його з тисячі. Сандал з апельсиновими нотками.

–  Батьку, ми приїхали! – голосно гукає Олексій.

З глибини кімнати виходить високий чоловік у темному костюмі. Сивина на скронях, гострі вилиці, суворий погляд сірих очей. Я впізнаю це обличчя раніше, ніж встигаю добре розгледіти чоловіка.

Це він. Мій випадковий незнайомець з готелю. Чоловік, чиї гарячі руки безжально торкалися моїх стегон трохи більше місяця тому. До того всього ще й батько мого нареченого.

Я ледь не спотикаюся об свою ногу на рівному місці, а Платон переводить погляд із сина на мене. Його очі звужуються, скануючи моє бліде обличчя. Він впізнає мене в ту ж саму секунду. На його губах з'являється ледь помітна, іронічна усмішка.

– Батьку, познайомся! – Олексій не стримує емоцій. – Це Алісія. Моя наречена. І... у нас буде дитина! Ти скоро станеш дідусем!

Платон робить крок до нас. Його сірі очі так пильно дивляться на мене, що ще трохи, і чоловік пропалить в мені дірку. Він простягає мені руку, і його велика, тепла долоня стискає мої пальці в привітальному жесті.

– Яка чудова новина... Радий знайомству, Алісіє. І який термін?

– Вісім... тижнів, – брешу я.

– Вісім тижнів, – Платон посміхається кутиками губ. – Як цікаво, – він переводить погляд на сина. – Вітаю, сину. Це справді... несподіваний сюрприз.

Його погляд знову зупиняється на мені. Я відчуваю як моє тіло наче одерев'яніло.

– Ходіть до столу, – продовжує Платон, відступаючи на крок і жестом запрошуючи нас до їдальні. – Вечеря вже чекає.

За столом Олексій без упину розповідає про наші плани, які, звісно ж, він навіть не обговорював зі мною: про майбутнє весілля, дитячу кімнату, яку вже подумки облаштовує в нашій орендованій квартирі, і наше спільне життя, яке наречений, схоже, давно розписав наперед.

Я сиджу, випрямивши спину, ледь торкаючись салату, і відчуваю, як очі Платона важким тягарем тиснуть на мене з протилежного кінця столу. Він весь вечір не зводить з мене погляду. У кожному його русі – абсолютна виваженість і вичікувальна гра.

Коли вечеря добігає кінця, Олексій підводиться з-за столу:

– Я відійду на декілька хвилин, подзвоню ріелтору щодо тієї більшої квартири. Алю, ти зачекаєш тут?

– Звісно, – шепочу я, відчуваючи, як паніка крижаною хвилею накриває з головою.

Як тільки двері за Олексієм зачиняються й у просторій їдальні лунає тиша, Платон підводиться зі свого місця. Його висока, кремезна постать беззвучно прямує до мене. Він зупиняється за моєю спиною. Його гарячий подих торкається моєї скроні, а важка долоня впевнено лягає на моє плече, примушуючи затамувати подих.

– Вісім тижнів, ластівко? – його півшепіт пропікає наскрізь, а пальці невагомо, але загрозливо торкаються моєї шиї. – Ти непогано вигадуєш. Але я тобі не вірю. Втім, мене цікавить інше...

Чоловік кашляє у кулак і кидає швидкий погляд у бік дверей, перевіряючи, чи нікого не чути. У мене всередині все обривається. Я розумію: зараз він почне говорити про ту ніч. Про готель. Про те, що було між нами шість тижнів тому.