Глава 15

— Ні, — дівчина злякано похитала головою.
Не хотілося, щоб Вейлан гадав, наче у неї роман з його братом, але й виказати таємницю, котра пов'язує їх, не могла. Нервово схопила клітку та стиснула пальці.
— Я тільки супроводжувала його. Це все. За ці дні нічого не змінилося.
— Ти не відвідувала мене, — з його вуст злетів докір. — Невже не цікаво чи я ще дихаю?
— Не хотілося псувати стосунки між тобою та Ліарою. Вона дуже ревнива і даремно злиться, — дівчина залишила клітку й опустила руки.
— Може її перестороги не даремні? Коли бачу, як ти сидиш поруч із Селестером і навіть не дивишся на мене, то хочеться розтрощити все.
— А тобі можна? — Міраель підвищила голос та різко розвернулася. В її грудях розгорілася образа. — Ти можеш сидіти з Ліарою, дозволяти їй називатися твоєю нареченою й ще ревнувати?
— Так, — Вейлан схопився з місця та став на ноги. Його обличчя скривилося від болю, проте він продовжував говорити. — Я чоловік, якого рве на частини. Я альфа без вовка, без права, і… — на мить він замовк, підійшов ближче. — І без бажаної жінки.
Долоні чоловіка опустилися на її талію та різко притягнули до себе. Спраглими вустами вп’явся у дівчину голодним поцілунком. Жадібно цілував її, притискав до себе, не відпускав.
Міраель завмерла. Її руки тремтіли, серце билося об груди, а легені забули, як дихати. Його губи гарячі, зухвалі, владні. Без жодної краплі м’якості, лише звіряча потреба.
Він цілував так, немов не міг більше стримуватись. Тримав її за талію, впивався пальцями в тканину сукні, владно притискав до себе.
Дівчина не опиралася такому натиску. Її вовчиця задоволено мліла і дівчиною заволоділи інстинкти. Не контролюючи своїх дій, вона потягнулася до міцних чоловічих грудей. Пальчиками доторкнулася ґудзика й розстібнула його. Прокралася крізь тканину, обережно вимальовувала візерунки на шкірі. Під подушечками пальців відчула давні шрами й Вейлан, наче обпікся, різко відсахнулася. Зробив крок назад, позбавляючи своїх цілющих дотиків тепла, затишку.
Міраель стояла, ледь дихаючи. Її губи тремтіли, на них застиг слід від бажаного поцілунку. Вона докірливо щішулила очі:
— Знову скажеш, що це нічого не означає? Прошу тебе, не бреши. Якби це нічого не означало, ти б не цілував мене, а приділяв увагу Ліарі.
Вейлан відвернувся, стискаючи кулаки. Його голос був сухим, ледь хрипкий:
— Це слабкість. Я не маю права ні на неї, ні на тебе. Я проклятий, ти позначена, істинна пара іншого й вагітна від нього. Між нами обов’язки та чужа магія.
Міраель підійшла до нього ззаду та поклала руки на спину:
— З першого погляду я відчула, що ти моя істинна пара. Ти не відчуваєш, але я точно знаю, що це так.
— Міраель, — чоловік розвернувся. Він опустив рукав її сукні та дивився на мітку перевертня. — Може я б і повірив у це, але укус твердить протилежне. Тебе вкусив вовк, а я робити цього не можу.
— Той вовк помилився. Якщо у мене десь ж істинна пара, тоді чому мене притягує до тебе?
— Бо я дуже харизматичний? — Вейлан злегка всміхнувся. Дівчина насупилася й альфа важко зітхнув. — Не знаю. Може тому, що ти побачила мене першим? Твоя дитина вважає мене батьком, тому ти й тягнешся до мене. При зустрічі зі справжньою істинною парою, це тяжіння має зникнути.
— Ти хочеш, щоб воно зникло? — дівчина боялася почути відповідь.
— На жаль, те що я хочу, недоступне для мене. Я чудово розумію, якщо до Селестера ти нічого не відчуваєш, то це свідчить, що твоя істинна пара мій затятий ворог.
Він підійшов до дверей. Доторкнувся до ручки, але не натиснув на неї:
— Добраніч, Міраель.
Двері зачинилися. У кімнаті ще довго залишався запах хвої, тепла і незавершеного зізнання.
Наступного дня, Міраель снідала у залі. Вейлан теж був присутній за сніданком, проте жодним поглядом, жестом, чи натяком не виказував симпатії до неї й поводився так, наче поцілунку вчора не існувало. У суботу знову запланували бал, на якому оголосять про заручини. Серце Міраель стиснулося від болю, проте дівчина намагалася звикнути до думки, що Вейлан належить іншій.
Після сніданку Міраель разом з пташкою прогулювалася садом. Сонце лагідно пестило шкіру теплими промінчиками. До Міраель підійшов стурбований Каель:
— Альфа тебе викликає до себе.
— Щось сталося? — Звісно Міраель хотіла побачити коханого, проте перелякане обличчя перевертня породжувало тривожні думки.
— Ходімо, сама побачиш, — Каель винувато опустив голову.

З пташеням у руках, дівчина попрямувала до маєтку. З кожним кроком хвилювання посилювалося. Вони зайшли до просторої зали. Вейлан сидів у кріслі, а навпроти нього зайняли місце на софі двоє чоловіків. Вони повільно пили чай. Селестер стояв біля вікна й пальцями перебирав кишеньковий годинник. В очах Вейлана застиг смуток. Побачивши дівчину, він вказав на неї рукою:

—  Міраель, будь ласка, покажи свою мітку.

— Навіщо? — дівчина насторожилася.

— Ці джентльмени з клану Нічних тіней, — почувши назву ворожої для Вейлана зграї, спиною Міраель пробігся крижаний вітер. Альфа впевнено продовжував. — Їх прислав Крейган і вони прийшли по його істинну пару, тобто по тебе.

Міраель стояла, мов статуя — бліда, застигла. Її серце, ще мить тому зігріте спогадом про поцілунок, стиснулося в жменю гострих уламків. Інтуїтивно доторкнулася до плеча, на якому знаходилася мітка:

— Немає доказів, що я істинна пара Крейгана.

— Саме тому ми і просимо показати укус, — озвалася один з гостей. Він підвівся та підійшов до Міраель. — Ви дозволите?

Перевертень нахабно витріщився на плече дівчини. Ніби запитуючи дозволу, Міраель перевела погляд на Вейлана. Він неохоче кивнув. Наче важкі гирі, дівчина опустила рукав. Перевертень глянув на мітку та хижо вишкірився: