Глава 13

Чоловік вийшов з покоїв, залишивши розгублену Міраель. Після того, як він пішов, невидимий тягар на грудях став важчим. Їй доведеться спостерігати за заручинами коханого. Вона ненавиділа це тяжіння до нього. Сподівалася, її істинний з’явиться і ці почуття зникнуть, проте дні минали, а її досі ніхто не шукав.
Перед вечерею прийшли служниці. Вони допомогли Міраель прийняти ванну та одягнутися. Під бежевою, майже білою сукнею ховався пишний кринолін. Корсет затягнули не сильно, його вкривали блискучі камінці, напівпрозорі рукави сягали ліктя, а поділ вишитий золотистими нитками. Новенькі туфлі на невеликих підборах робили її вищою, а дорогі прикраси додавали розкоші. Темне волосся заклали у високу зачіску.
Міраель подобалося власне відображення у дзеркалі. Вона мала вигляд справжньої аристократки, а не знайди у лісі. У двері постукали, й не дочекавшись дозволу, до покоїв зайшов Селестер. Сірий костюм та біла сорочка з пишною шийною хусткою йому личили. Мабуть, вперше Міраель подивилася на нього як на чоловіка і мусила визнати, що він доволі привабливий. Чорне волосся охайно причесане, а бурштинові очі виблискували захопленням. Селестер плеснув у долоні:
— Міраель, я не помилився. Маєш звабливий вигляд. Всі мені заздритимуть та не відводитимуть від тебе очей, — він підхопив її пальчики й підніс до губ.
Дівчина зашарілася. Вона сором'язливо опустила погляд та висмикнула свою руку:
— У цій сукні кожна дівчина стала б красунею. Йдемо?
— Так, — Селестер висунув лікоть.
Міраель охопила його рукою і вони вийшли з покоїв. Не поспішаючи пересувалися коридорами й спустилися до залу, з якого доносилася музика. Лакей відчинив двері. Вони зайшли до просторого залу і одразу заволоділи загальною увагою. Всі сиділи за столами. Селестер, ніби навмисно, спізнився. Повільним кроком вони йшли через зал, прямуючи до головного стола, за яким сидів Вейлан. Його темні очі горіли злістю, а рука до побіління в кісточках стиснула виделку. Ліара сиділа біля нього у розкішній сукні кольору червоного місяця. Вона сяяла так, наче це її коронація.
Селестер зайняв місце навпроти Вейлана, а поруч розмістилася Міраель. Поступово зал наповнився голосами та осудливим шепотом. Дівчині здавалося, що у неї загориться шкіра від пильних поглядів. Їй хотілося втекти, сховатися у своїх покоях, й уникнути такої уваги. Селестер, наче помітив її стан, демонстративно взяв дівчину за руку.
— Пробач, брате, не хотів запізнитися на твій особливий вечір, — у тоні Селестера почувся ледь вловимий усміх. Вейлан не відводив захопливого погляду від Міраель:
— У тебе специфічне відчуття такту. Ти прийшов з Міраель?
— Так, сьогодні вона моя дама серця, — немов граючи на нервах брата, лагідно провів пальчиком по тильній стороні долоні дівчини. Їй не подобалася така відверта провокація, проте вона ніяк не реагувала на неї. Вейлан насупив брови:
— Але Міраель істинна пара іншого.
— Це ще невідомо. Можливо саме зараз вона на своєму місці, поруч зі мною, — Селестер красномовно натякав на себе.
Нарешті він облишив руку дівчини та взяв виделку. Не комплексуючи поклав собі у тарілку запечене м’ясо. Ліара обернулася до Вейлана, злегка нахилившись так, щоб її шия й виріз сукні виглядали як запрошення:
— Очевидно, Селестер обрав собі тимчасову іграшку і вирішив вигуляти як собачку. Не варто цим перематися.
— Я не його іграшка, — Міраель одразу відповіла на нахабний коментар. — Сьогодні я тільки супроводжую Селестера. Це все.
— Не сумніваюся, — Ліара всміхнулася так, щоб стало зрозуміло — вона не вірить жодному слову.
Вечеря продовжувалася. Натягнуті посмішки, світські бесіди, фальшива приязність. Вейлан весь вечір не відводив очей від Міраель. Вона відчувала його погляди на своєму обличчі, вустах, шиї, внизу декольте. Альфа залишався мовчазним та явно про щось роздумував. Цю увагу помітила Ліара. Вона зробила ковток вина та поклала бокал на стіл. Грайливо доторкнулася до руки Вейлана:
— Може перейдемо до головного? Всі чекають на оголошення наших заручин.
— Ще не час, — Вейлан навіть не повернув голови, продовжував дивитися на Міраель. — Оголосимо, коли подадуть десерт.
— Звісно, — Ліара забрала руку та демонстративно поправила край корсета, де тонка тканина ледве стримувала її глибоке декольте. — Ця сукня така незручна.
— Потерпи ще трохи. Скоро цей вечір закінчиться, — попри зусилля Ліари, Вейлан так і не глянув на неї.

Переветна змусила себе всміхнутись, але пальці судомно стиснули серветку на колінах. Вона озвучила останній козир:

— Ми з тобою хороша пара для політичного союзу. Ти думаєш про зграю, а я як зробити твій дім сильнішим. Разом нам ніхто не суперник. Хіба ні?

— Поки що я думаю про вечерю, — Вейлан поклав до рота шматок печеної грудинки.

Гучний сміх лунав у залі, коли повільно прочинилися бічні двері. Погляди гостей мимохіть розвернулись, адже звідти повинен вийти слуга з десертом. Звідти з’явився високий кремезний чоловік у простому чорному камзолі, котрий приховував тіло, але не напругу в м’язах. Його очі здавалися неприродно жовтими. Вони ковзнули залою й зупинились на Вейлані.

— Стояти! — рикнув один із охоронців.

Незнайомець не відповів. В одну мить його тіло почало змінюватися. Кістки хруснули, обличчя витягнулося, шкіра роздерлася хутром. Він перетворився на величезного сірого вовка. Хтось закричав. Старійшини схопилися зі своїх місць. Проте вовк не кидався на гостей, а стрибнув до Вейлана.

Масивні лапи доторкнулися плечей й перевертень разом зі стільцем, повалив альфу на підлогу. Зле гарчання наповнило зал. Гострі кігті розірвали костюм й розрізали шкіру. Вейлан вдарив перевертня ногою й ухилився від укусу у шию. Він бився, не як перевертень, а як людина. Хтось у залі закричав: