Глава 12

Дехто в залі хитнувся, а хтось ледь усміхнувся. Серед них Селестер, котрий грався з перснем на пальці. Його очі блищали задоволенням. Натомість Вейлан сидів на місці непорушно. Пальці зімкнулись на підлокітнику, а щелепа стиснулась. Ліара зрозуміла, що вона програла раунд. Перевертна зробила крок назад, повернулась, і пішла до виходу, немов контролює ситуацію. Вейлан підвівся з місця та поправив піджак:
— Я особисто проведу Міраель до нових покоїв. Прошу, за мною!
Альфа вийшов із зали й Міраель пішла слідом за ним. Вони рухалися порожніми коридорами, в яких чулися лише глухі кроки двох перевертнів, котрі йшли мовчки. Дівчина трималася на відстані. Її руки опущені по швах, погляд втуплений у кам’яні плити під ногами. Вейлан ішов попереду: стриманий, мовчазний, майже чужий. Тільки плечі виявилися напруженими, як зазвичай, коли він намагається придушити емоції.
— Це північне крило, — чоловік зупинився перед дверима покоїв. — Найтихіше й найменше заселене. Мої апартаменти поруч. Тобі тут буде безпечніше.
Він відчинив двері. Міраель зайшла до просторої кімнати. Біля вікна стояло велике ліжко з балдахіном, у вікні вигляд на ліс. Темне дерево меблів з позолотою демонструвало розкіш, а у повітрі відчувався аромат сушених трав. На тумбі знаходилися свічки. Ця спальня значно відрізнялася від тісної кімнатки, в якій раніше жила Міраель. Дівчина роззирнулася довкола:
— Я не просила нічого цього. Вибачення Ліари нещирі, вона зробила це, бо її змусили. Це не вбереже мене від її можливих чергових підступів.
— Саме тому ти житимеш ближче до мене.
— Це викличе в Ліари ще більшу ненависть. Покої надто розкішні для вигнанки, — Міраель винувато опустила голову.
— Я не називав тебе вигнанкою.
— Ні, проте поводишся так, ніби я загроза, яка от-от загарчить і перегризе тобі горло.
— Я знаю, що ти здатна на більше, ніж здаєшся, і саме це мене тривожить.
У повітрі повисло щось хижо-солодке. Її погляд ковзнув по його губах, але не затримався. Дівчина зважилася запитати те, що її турбувало:
— Що буде, якщо моя пара не з’явиться? Триматимеш мене тут вічно?
— Не знаю, — Вейлан стиснув плечима. — Якщо ніхто не з’явиться і ти не пригадаєш, то, мабуть, ця дитина Селестера. Саме він знайшов тебе першим, точніше прийшов до тями. Хтось дуже добре попрацював із закляттями пам’яті.
— Ти сердишся на мене? — Вейлан мовчав, але міцно стиснуті губи, напружені вилиці виявилися красномовніші за нього. Міраель підвищила голос. — Гадаєш мені легко? Нічого не пам’ятати й не знати хто батько дитини? Ти поводишся так, наче я у чомусь винна.
— Мені теж не просто. Думаєш легко одружуватися з однією, а хотіти іншу?
Вейлан опустив долоню на її талію та різко притиснув до себе. Дівчина не встигла отямитися, як його вуста накрили її губи. Дихання Міраель збилось, а серце калатало, наче спійманий звір. Поцілунок нагадував неконтрольований порив, вибух, вогонь, який він більше не міг утримувати.
Чоловік цілував її, як той, хто хоче втопитися у власному болі. Грубо, раптово, з відчаєм. Її руки мимоволі стиснули тканину його сорочки, але він миттю відхилився. Важко дихаючи, прошепотів їй на вушко:
— Не уявляй собі нічого зайвого, це лише фізіологія. Я піддався інстинкту. Це більше не повториться.
Він забрав свої долоні та відійшов до дверей. На очі Міраель навернулися сльози.
— А я? — біль вирвався з її грудей. — Не можна мене цілувати, коли тобі заманеться. Чому ти одружуєшся з Ліарою? Сьогодні ти привселюдно визнав, що зовсім її не кохаєш. Що вона тобі запропонувала?
— Дещо важливе для мене, — чоловік опустив голову й цим лише підтвердив слова дівчини. Вона зіщулила очі:
— Ти не скажеш?
Вейлан мовчав. З його вуст не прозвучало нічого. З наміром піти геть, він розвернувся до дверей. Фізіологія. Його слова шматували душу. Шепіт Міраель порушив тишу:
— Дякую за покої.
— Тут ти отримаєш захист.
— Від кого? Від твоєї нареченої? — прозвучало з докором.
— Від усіх. Якщо хтось спробує тебе образити, то він пошкодує, що народився.
— Ти вже мене образив.
— І шкодую про це.
Їхні погляди зустрілися. Глибоко, болісно. Він зробив крок і вийшов, тихо зачинивши за собою двері. Вейлан пішов, але в кімнаті ще довго пахло його присутністю. Дівчина залишилась сама з палаючими вустами й пекельним вогнем всередині десь там, де колись калатало серце.

Обід та вечерю їй принесли. Міраель цілий день не виходила з покоїв. Звісно, вона не сподівалася трапезувати з Вейланом та іншими поважними особами, але сидіти одній доволі нудно. Наступного дня, вона вирішила, що не полонена і після сніданку вийшла у сад.
Прогулюючись між деревами, стиснула губи, які пам'ятали смак поцілунку Вейлана. Злилася на нього, на себе та на усю цю ситуацію. У пишній кроні дерев щебетало життя. Міраель побачила, як щось ворушиться у траві. Дівчина нахилилася. Маленьке сіре пташеня лежало на землі з неприродно вивернутим крилом. Дрібні оченята, наче зернята, благально дивилися на неї. Міраель обережно взяла його до рук. Пташеня помістилося у долоні. Маленьке, налякане, беззахисне. Дівчина обережно погладила його пальцем:
— Не бійся, крихітко. Все буде добре, ти одужаєш.
— Знайшла собі подругу? — позаду пролунав знайомий чоловічий голос.
Вона різко розвернулася. Вейлан стояв біля куща троянд та тримав гілку руках. Здавалося, наче він щойно її зламав. Міраель не чула, коли він наблизився. Вона підійшла до чоловіка:
— Глянь, крило зламане. Ми мусимо допомогти.
— Мусимо? Нас ніхто не змушує.
— Потрібно його врятувати, — Міраель наче не почула цих слів, — якось би вирівняти це крило, може воно і зростеться.
— Дай спробую, — Вейлан доторкнувся пташеняти. Різкий рух і пташеня скрикнуло. Крило повернулося у природне положення.
— Пташеня нагадує мене. Воно як і я, знайдене поранене, слабке, хворе. Я заберу його до себе, житиме зі мною.
— Не покладай великих надій. Ймовірно, воно помре.
— Я спробую його врятувати, — Міраель приклала пташеня до грудей. Усім виглядом показувала, що не збирається здаватися без бою. Вейлан хмикнув:
— Як хочеш.
Чоловік пішов до будинку. Міраель помітила його холодність та відстороненість. Її серце стиснулося від байдужості чоловіка. Опустивши голову, вона попрямувала до своїх покоїв. Одразу примостила пташеня на рушник. Маленьке, тендітне і беззахисне. Воно тремтіло від холоду або страху. Дівчина намочила палець у воду й обережно почала змивати з пташеняти бруд.
— Не бійся, маленьке, ти одужаєш. Треба тебе якось назвати.
Її роздуми перервала метушня. Двері з гуркотом відчинилися і до покоїв зайшли дві служниці. Вони принесли сукню, білизну, прикраси та взуття. Випрямившись, Міраель здивовано підняла брови догори:
— Це що?
— Сукня, у якій тобі належить бути цього вечора на заручинах альфи.
У Міраель боляче стиснулося серце. Вейлан, наче насміхався з неї. Хоче, щоб вона на власні очі бачила його заручини з іншою. Вона похитала головою:
— Я не піду.
— Підеш, — до покоїв зайшов Селестар. — У тебе немає вибору. Дякую, дівчата, — перевертень провів поглядом служниць та зачинив двері. Залишившись наодинці з Міраель, господарським кроком підійшов до вікна:
— Сподіваюся, ти задоволена новими покоями. Завдяки мені ти тут, а не у вигнанні.
— Справді? — Міраель приклала руки до серця, — а я гадала, що мені їх виділив Вейлан.
— Так, щоб згладити принизливий вчинок Ліари, який я викрив.
— І зараз ти вимагатимеш сплатити тобі борг, — Міраель констатувала факт. Чоловік не заперечував:
— Саме так. Ти не можеш відмовитися. Сьогодні у Вейлана заручини. Мені потрібна дама серця, не личить такому красеню йти одному. Ти з’явишся там зі мною, як моя супутниця.
На груди дівчини опустився важкий тягар. Не легко спостерігати за тим, як твій коханий одружується з іншою. Хоч Вейлан і не бажає з нею жодних стосунків, проте почуття до нього у серці Міраель збільшувалися з кожним днем. Вона розуміла, що цей бал остаточно розіб’є їй серце. Вона опустила руки:
— Чому я?
— А чому ні? Можливо ти носиш під серцем моє дитя. Логічно, якщо я прийду з тобою. Сукню тобі принесли. Ввечері допоможуть одягнутися. Впевнений, ти будеш сяяти не гірше цих знатних дам, котрі будуть на цьому вечорі, — Селестер говорив впевнено, не залишаючи їй можливості відмовитися. Дівчина насторожилася:
— Вейлан знає, що хочеш прийти зі мною?
— Це буде для нього сюрприз, — Селестер підійшов до неї. Обережно доторкнувся темного пасма її волосся та заправив за вухо, — негодиться таку красуню ховати у цих покоях.
— Навіщо ти це робиш? Хочеш розлютити Вейлана?
— Гадаю більше розізлиться Ліара, але якщо Вейлану це не сподобається, то я не перейматимуся. Я дорослий чоловік і сам можу обрати даму серця, з якою піду на бал.
На столі у рушнику щебетнуло пташеня. Селестер кинув на нього здивований погляд і здавалося лише щойно його побачив. Він насупив брови:
— Це що?
— Пташеня, — Міраель невинно стиснула плечима. Я знайшла його сьогодні у саду. У нього поранене крило.
— І ти принесла цього малюка помирати сюди?
— Ні, я сподіваюся його підлікувати. Можливо воно одужає.
Кволе пташеня знову цвірінькнуло. Хоч і слабке, але в його очах горіла іскра до життя. Селестер похитав головою:
— Не варто втручатися у природний відбір.
— Але ти втрутився, коли врятував мене. Я теж могла загинути.
— Власне, я казав, що тебе не потрібно рятувати. Зрештою, тепер радію, що Вейлан такий м'якотілий і допоміг тобі, — чоловік нахилився надто близько. Його губи ледь не торкалися щоки. — Тепер ти моя дама серця. Звикай.
Селестер нахабно ковзнув вустами по обличчю дівчини, даруючи легкий поцілунок. Наче не помітив її збентеження, різко розвернувся та направився до дверей:
— Впевнений, на балу ти будеш неперевершеною.