Глава 11

Дівчина знітилась, але кивнула. Обережно відгорнула тканину сукні. На шкірі виднівся знайомий слід, укус, чіткий, майже ідеальний. Цілителька схилилась ближче, провела пальцями вздовж мітки.
— Він не залишив кривавого знака. А це значить, що це був усвідомлений вибір. Ритуал.
Міраель здригнулась. Одразу пригадала сон про чорного вовка. Його очі горіли у темряві, дотик зубів не болісний, а пов’язуючий. Дівчина взяла ложку до рук та зізналася:
— Мені снився вовк. Великий, чорний, як ніч. Він дивився на мене, а потім позначив.
— Ти впевнена, що це був лише сон? — Селена підвела голову та підозріло зіщулила очі.
— Я не знаю. Можливо, спогад?
Дівчина вагалася. Цілителька вдихнула повільно, мов щось зважувала.
— Чорне забарвлення — це знак сили. Альфи. Усі альфи народжуються чорними або майже чорними. Це не правило, але ознака. Вейлан, Селестер, навіть їхній батько, усі чорні.
Міраель стиснула ложку та піднесла суп до рота. Гаряча рідина розтеклася язиком.
— Тобто це може бути й Вейлан, і Селестер? Один із них?
— А може і ніхто з них, – Селена злегка знизала плечима. — Третій альфа теж чорний. Їж. Ти маєш тримати силу. Пам’ятай, що сни — це шепіт правди.
Вона підвелась і взяла в руки глиняну чашу. Біля дверей шаманка затрималась на мить:
— І якщо ти відчуєш, що хтось дивиться на тебе в сні, то не відвертайся. Можливо, саме тоді ти побачиш істину.

Вона зникла так само тихо, як і прийшла. Міраель ще довго сиділа біля вікна, тримаючи ложку в тремтячих пальцях. Можливо, то зовсім не сон, а спогад. Вона пам’ятала, як їй було добре з тим вовком. На душі відчувався затишок, серце тріпотіло від радості, а вона нарешті почувалася цілою.
Обідом до неї зайшов Каель:
— Пора!
Міраель йшла на раду старійшин, наче на каторгу. З кожним кроком ноги важчали, і збільшувалося бажання не йти. Почувалася так, наче рухається під суворим конвоєм, хоча її проводжав лише Каель. Боязко зайшла до просторої зали. За довгим столом сиділи старійшини. Серед них були Вейлан та Селестер, решта перевертнів були їй незнайомі. Суворі погляди пронизували наскрізь. Вейлан здавався стурбований, а Сестер навпаки потішений. Ліара стояла перед ними вся у білому, гордо демонструючи побите плече на якому з’явився синяк. Вона чистокровна, горда, вродлива, її слово важило й Міраель розуміла, що без доказів вона не врятується.
Один із сімох старійшин розпочав суд:
— Ми зібралися тут, щоб запанувала справедливість. Міраель звинувачується у замаху на життя, а також написанні листа з проханням позбутися леді Роншвир. Вона заперечує свою провину, але не може довести свою невинуватість.
— Власне, може, — Селестер підвівся з-за столу. Із задоволеним виразом обличчя, повільно вийшов до центру зали. — Я провів невеличке розслідування. У кімнаті Міраель немає чорнила, паперу, а тим більше конверту. Отже, щоб написати листа, вона мала б відвідати канцелярію. Поговоривши з писарем, я дійшов висновку, що це падіння всього лиш вистава, зіграна Ліарою.
— Та як ви смієте? — перевертна одразу обурилися на таке звинувачення. Селестар поводився впевнено, спокійно, як удав, котрий ось-ось дотисне жертву.
— У мене є свідок. Вчора юний писар бачив леді Раншвир у канцелярії. Вона писала лист.
— Це нічого не означає, — щоки Ліари почервоніли. Жінка вибрала віяло з кишені та почала ним активно обмахуватися. — Я писала лист батьку, повідомляла, що успішно дісталася.
— Я перевірив кореспонденцію, — Селестер не дав їй часу для виправдання. — Ви не надсилали жодного листа. Натомість лист, який знайшли у кишені Міраель, пахне чорними трояндами. Цей аромат рідкісний і надто сильний. Будь-який перевертень його відчує. Я знаю лише одну жінку, яка його використовує і це ви, Ліаро.
— Так, у мене є парфуми з чорних троянд, але це не злочин. Міраель навмисно оббризкала ним лист, — Ліара помітно розхвилювалася.
Міраель зрозуміла, що це шанс довести свою невинуватість. Вона насупила брови й мала мету дотиснути Ліару.
— Навіщо це мені?
— Щоб звинуватити мене, — Ліара продовжувала брехати. Міраель стиснула плечима:
— Якщо я хотіла надіслати лист Барджару Гроуеру, то навіщо мені бризкати його парфумами та підписувати від свого імені?
Ліара здавалася розгубленою. Вона почала сильніше обмахуватися віялом і мовчала. Погляди старійшин змінилися. Один нахилився до іншого, хтось кивнув. У залі почулося перешіптування. Стілець Вейлана скрипнув і чоловік підвівся на ноги:
— Навіщо ви це зробили, Ліаро? Цим вчинком ви принизили себе.
— Не я, а ти принизив мене. Ніколи не забуду твої слова тієї ночі, коли ця безрідна дівка увірвалася до твоєї спальні. Ти залишив мене саму і пішов до неї, а коли не знайшов її, то відправив всіх на пошуки цього дівчиська, — Ліара усвідомила, що перейшла на фамільярне звертання на ти, та сказала зайве. Вона ображено надула губки, — я не потерплю подібного ставлення. Ця дівка тебе приворожила, а ти цього не помічаєш.
Вейлан вдавано прокашлявся. Цим жестом наче нагадував жінці, що вона порушила норми етикету. Він похитав головою:
— Моя цікавість до Міраель викликана зовсім не почуттями. На неї скоювали замах. Вона істинна пара перевертня, ім'я якого я не можу озвучити. Він попросив мене про захист, хоча б до того часу, поки Міраель не пригадає хто вона. Я погодився, гадав, якщо зроблю її служницею, то ніхто не дізнається правди. Але через вашу витівку, доведеться переселити Міраель ближче до моїх покоїв, де буде легше її захистити. Крім того, вона більше не слугуватиме на кухні.
Присутні переглянулися між собою. Рішення альфи явно їх здивувало. Селестер, задоволений собою, сів на стілець та з втіхою дивився на Ліару. Вона склала віяло і стиснула у руці:
— Ви могли сказати мені про це.
— Не хотів відкривати чужі таємниці, — Вейлан поправив комір сорочки, наче він сильно стискав шию. Селестер переплів пальці та склав руки на столі:
— Оскільки ми з’ясували правду, то пропоную зняти всі звинувачення з Міраель. Натомість потрібно визначити покарання для леді Норкшвуд.