Глава 10

Дівчина дивилася на цятку на підлозі й оговтувалася від шоку. Не кожного дня тобі повідомляють про вагітність, а ти навіть не здогадуєшся, хто батько. Виявляється, почуття до Вейлана – це фальшивка. Вона усвідомлювала почуте й, раптом, її осяяло. Дівчина різко перевела погляд на шаманку:
— Ви сказали, я вагітна від альфи, тоді до чого тут Селестер? Він не альфа.
— У нього є ген альфи. Щоб не було кровопролиття двох братів, його батько приспав ген альфи у Селестера.
Тиша накрила кімнату. Селеста вдивлялася на кістки, наче вони покажуть щось нове, Вейлан перевів злий погляд у вікно, ніби Міраель у чомусь провинилася, і тільки Селестер безтурботно зробив кілька ковтків з пляшки й здавалося ця ситуація абсолютно його не бентежить:
— Як цікаво! Доля любить сюрпризи. Хіба не прекрасно носити в собі дитя, яке може належати будь-кому з нас і врешті змінити хід історії усієї зграї?
— Замовкни, — Вейлан зімкнув кулаки. — Це не цікаво, це не гра. Це дуже серйозно.
— Чого ж ти такий напружений, брате? — Селестер усміхнувся ще ширше. — Якщо ти впевнений, що не твоя дитина, то чому не радієш?
— Бо Міраель… — Вейлан обірвав себе на пів слові й поспішно прикусив губу, — це тебе не стосується.
Його очі пильно вп'ялися в Міраель. Вона зрозуміла, що він сумнівається і не тільки в ній. Дівчина доторкнулася живота й ледь стримувала сльози:
— Я не знаю, що сталося тієї ночі, але ніхто не мав права…
— Ця дитина частина майбутнього, — шаманка озвалась знову. — Це дар, а не покарання. Поки ми не знатимемо, чия вона, світ стоятиме на краю. Я приготую зілля. Можливо воно спрацює і ти щось згадаєш.
Селена зібрала кістки до торбинки та направилася до дверей. Селестер підвівся. Підійшовши до столу, поставив на нього пляшку:
— Міраель, зважаючи на твою ситуацію, то зараз тобі потрібно дбати не лише про себе, а й про дитину. Буде шкода, якщо вас обох відправлять у вигнання до Пустельних земель. Ти там не виживеш.
Він явно натякав, щоб дівчина прийняла його пропозицію. Міраель похитала головою:
— Це може бути і твоя дитина. Невже ти допустиш таке?
— Я тобі вже казав, істинна пара для слабаків, вона мені не потрібна, — у голосі Селестера не відчувалося ні крихти почуттів. Вони звучали твердо, беземоційно. Вейлан підвівся з-за столу:
— Селестере, вийдемо на хвилинку?
Селестер кивнув. Перевертні вийшли за двері й Міраель залишилася сама. Розгублена, збентежена, не знала, що робити. Судячи з усього, Вейлан не може її захистити, а Селестер не збирається робити це задарма. Зараз здавалося єдиним правильним рішенням — це прийняти його пропозицію, але чомусь, здавалося, що цим, вона зажене себе у паску.

Для Міраель все відбувалося наче в тумані. Несподівана вагітність збила з пантелику, а найгірше те, що вона не знала себе. Через декілька хвилин до кабінету зайшов Вейлан. Похмурий, сумний, мовчазний. Він підійшов до вікна та зупинився. Стояв спиною до дівчини, вдивлявся у далечінь. Руки стиснуті в кулаки, а плечі — напружені. Він не рухався, поки Міраель не озвалась першою.
— Що буде зі мною?
Вейлан повільно обернувся. В його очах застигло розчарування. Він стиснув плечима:
— Не знаю, я не пророк. Поки ми не дізнаємося чия це дитина, то не можемо тебе відпустити. Не варто комусь знати про твою вагітність, принаймні поки. Селестер мовчатиме. Всі вимагають тебе покарати згідно з законом і тут я безсилий.
— Ти дозволиш покарати невинну?
— Я не можу довести твою невиновність, – слова Вейлана, наче гострий кинджал, поранили серце. Вона констатувала факт:
— Ти все-таки мені не віриш.
— Не важливо, що думаю я. Обідом відбудеться рада старійшин, де тобі винесуть вирок. Я зроблю все, щоб ти залишилася у зграї. Про більше не проси.
Від нього віяло холодом. Вейлан здавався далеким, чужим і зовсім не нагадував захисника. Він схопив пляшку зі столу, з якої нещодавно пив Селестар, та припав до неї вустами. Зробив декілька ковтків і зі злістю кинув її об підлогу.
— Я не можу радіти твоїй вагітності.
Пляшка розбилася і червоний напій забруднив килим. Міраель здригнулася від несподіванки. Вейлан поводився так, наче попри гучні слова йому не байдуже, наче йому болить так само як і їй. Міраель схопилася на ноги й підвищила голос:
— Я не просила тебе радіти. Ти злишся, що ця дитина може бути Селестара чи твого ворога? А можливо, найбільше злишся, що вона може бути твоя?
— Ти хочеш, щоб я повірив, що це моя дитина? Що я твоя істинна пара? — Він зробив крок ближче, вдивляючись в її очі. — Якби це було так, то я мав би щось відчути, хіба ні? Внутрішній зв’язок. Поклик. Але не відчуваю нічого. Тиша, — він злегка вдарив себе кулаком у груди.
Кожне його слово, наче іржавий цвях, боляче забилося у серце дівчини. Нічого! Вейлан сказав, що нічого не відчуває. Її внутрішня вовчиця тужливо завила. Почувалася відкинутою та зрадженою.
— Я нічого не пам’ятаю! — вибухнула Міраель. — Ти думаєш легко не знати, чия ця дитина? Не знати, що сталося тієї ночі й взагалі нічого не знати про своє минуле?
— Ти справді нічого не пам’ятаєш? — голос Вейлана став нижчим, ледь чутним. — Чи це зручне виправдання?
— Як ти смієш? — вона обірвала себе. Сльози виступили на очах. — ти мені не віриш. Я навіть не знаю, кого боятися більше: тебе, Селестера чи саму себе.
— Я не заподію тобі шкоди, принаймні навмисно.
— Але ти вже це зробив. Мені болить від твоєї недовіри, твоїх сумнівів, звинувачень та відмови від мене.
Він мовчав. Вона відчувала погляд чоловіка на своєму розтріпаному волоссі, тремтячих руках, подряпинах на шиї. Його голос перейшов на шепіт:
— Скажи мені тільки одне, — Вейлан прикусив губу, — якби ти могла обрати: мене, Селестера, чи когось третього, кого не пам’ятаєш, то кого б ти хотіла, щоб був батьком?
Міраель подивилась в його очі, вперше з болем, але без страху.
— Того, хто не змусив би мене страждати.
Вейлан розвернувся до вікна. Міраель бачила як від важкого дихання здіймалися його плечі.
— Йди до себе. Зустрінемося обідом на раді старійшин.
Міраель покинула кабінет. Під дверима стояв Каель. Хлопець натягнуто посміхнувся:
— Мені знову наказали тебе охороняти.
— Щоб не втекла?
Каель нічого не відповів. Міраель направилася до своїх покоїв. Після розмови з Вейланом на своїх грудях відчувала тягар. Знала, що альфа її не врятує. Розуміла, що тепер має дбати не тільки про себе. Вона відповідальна за маленьке життя, котре росте у ній. Зупинилася перед своєю кімнатою та нервово прикусила губу:
— Каелю, можна тебе попросити?
— Так, звичайно, – хлопець одразу пожвавішав. Дівчина заховала погляд у підлогу:
— Скажи Селестеру, щоб прийшов до мене.
— Селестеру? — він помітно здивувався. — Я гадав, що у вас загальна неприязнь.
— Так, але здається тільки він може протистояти Вейлану.
Міраель зайшла до кімнати. За вікном злущилися хмари, й чулося глухе биття дощу по даху. Міраель сіла на підвіконні, слухаючи, як у грудях стукає страх, образа, зневіра. Слова Вейлана ще пекли: «Я б мав щось відчути». Вона провела долонею по животі. Зробить все, але не дозволить знищити себе та ненароджену дитину. Якщо Вейлан нічого до неї відчуває, то чому вона заради нього має відмовлятися від порятунку?
— Я знав, що ти мене покличеш, — пролунав тихий голос за спиною.
Селестер стояв біля шафи, ніби з’явився з повітря. Зайшов надто тихо, його очі світилися бурштином. Міраель зістрибнула на підлогу, тримаючи голову високо.
— Назви свої умови ще раз, без загадок та таємниць.