Глава 8

Наступного ранку Міраель старанно працювала на кухні. Після вчорашнього інциденту зі Селестером, їй не доручали прислуговувати за столом. Проте дівчина знала, що зараз у залі Вейлан сидить поруч з Ліарою. Такий факт шматував серце, але вона не могла нічого вдіяти. Наказувала собі змиритися та забути впертого перевертня.
Після сніданку вони поїхали на обіцяну екскурсію до міста. Міраель прибирала кімнати, мила підлогу, та витирала пил. Намагалася не думати, чим зараз займається Вейлан з Ліарою, але нав'язливі картинки самі виникали перед очима.
Карета повернулася ввечері. Слуги метушилися, сервірували стіл та робили все, щоб гідно зустріти господарів. Міраель бачила у вікно, як Вейлан подав руку Ліарі, а її обличчя розплилося у фальшивій усмішці. Жінка схопила його за лікоть і, як справжня пара, вони зайшли до будинку. Ревнощі розпалися у грудях Міраель. Її вовчиця загрозливо загарчала, от тільки ніхто не чув цього попередження. У холі Ліара розпоряджалася як справжня господиня:
— Нехай принесуть мені чисту постіль. Я не спатиму дві ночі в одній і тій самій білизні. І ще я бажаю випити чаю перед вечерею. Нехай мені його принесуть.
Ліара підімалася сходами і її голос віддалявся. Міраель поставила останній бокал на стіл та полегшено зітхнула. Направилася йти на кухню, проте на її шляху став Каель. Він приязно всміхнувся:
— Як справи? Звикла до своїх обов'язків?
— Звикаю, — Міраель не бачила його весь день. Знала, що він супроводжував Вейлана та Ліару. Дівчина насилу придушила бажання нічого не розпитувати про ту поїздку. Каель принюхався та кумедно зморщив носа:
— О, на вечерю печена качка. Я добряче зголоднів.
— Так, але та качка для господарів. Не знаю чи Тамілла дозволить тобі її скуштувати.
— Хіба мені можна відмовити? Вона не вистоїть перед моїм шармом, — Каель грайливо кліпнув. — Глянь на мене: красивий, харизматичний, вмію вести цікаві розмови.
— Каелю, облиш цю дешеву рекламу, — грізний голос почувся з-за спини Міраель.
Дівчина розвернулася та зустрілася поглядом із Селестаром:
— Бачу у тебе з'явилися залицяльники. Будь обережним, Каелю, вона помічена перевертнем. Йому б не сподобалися твої залицяння.
— Я не залицяюся. Це просто дружній жарт, — хлопець винувато опустив голову та поспішно вийшов із залу.
В темних очах Селестара вигравали хитринки. Хижим кроком він наблизився до дівчини:
— А ти смілива. Фліртувати з іншим під носом в альфи.
— Не було флірту, ми просто друзі, — Міраель рушила вперед. Хотілося якнайшвидше втекти із задушливою зали. Порівнявшись зі Селестаром, відчула на зап'ясті його руку:
— Може ти і зі мною подружишся?
— Мені не потрібні фальшиві друзі. Ви ж мрієте мене позбутися, ще вчора хотіли прогнати геть.
— Мрії змінюються, як і наміри.
Це прозвучало надто грайливо. Міраель не розуміла таких ігор перевертня. Він зненавидів її з першого погляду, але тепер чомусь вдавав зацікавленість. Нічого не відповівши, дівчина висмикнула рук та пішла на кухню.
Сьогодні їй не доручили обслуговування залу і Міраель тільки зраділа цьому. Грала музика, зібралися гості й чекали на появу Ліари. Вона чомусь дотримувалася. На кухню зайшла Грета, з простирадлами в руках. Вона одразу простягнула їх Міраель:
— Віднеси це у спальню Ліари та переодягни ліжко. Я йду обслуговувати гостей.
Міраель взяла постіль до рук. Вважала кращим на самоті переодягати постіль, ніж подавати страви та мовчки спостерігати за фліртом Вейлана. Міраель вийшла до холу й почала підійматися сходами. Відчувала на собі погляди з залу. Один з них пропікав, і вона точно знала кому він належав. Вейлан дивився на неї уважно, напружено, поки обговорював щось з радниками.
Назустріч їй рухалася Ліара. У фіолетовій сукні прикрашеній коштовними камінцями, здавалася справжньою принцесою. Вона йшла з гордо піднятою головою, наче зовсім не бачила Міраель. Порівнявшись з нею, жінка почала розмахувати руками та кричати:
— Ти що робиш? Ой!
Раптом Ліара захиталася й впала з верхньої сходинки. Вона вдарилася об першу сходинку, потім — другу і, немов кришталева лялька, скотилася до низу. Музика стихла, як і жваві розмови. Перевертні кинулися до жінки. Вейлан схилився над Ліарою:
— Як ви?

Вона зойкнула та розплющила очі. Тримаючись за альфу, підвелася. На щоці виднілася подряпина, а на лобі почервоніння.
— Служниця мене штовхнула.
З переляку Міраель впустила простирадла на сходи. Бліда, наче біле полотно, похитала головою:
— Ні, я навіть її не торкалася.
Здавалося цього ніхто не чув. Усі дивилися на неї осудливо, з презирством, подумки винісши вирок.
— Чужинка! З першого дня всі знали, що її присутність тут — це загроза, — крикнув хтось із залу.
Міраель не важливо, що говорять інші. Вона дивилася на єдину людину, чия думка мала для неї вагу та чекала на його вердикт. Вейлан на мить міцно стиснув губи:
— Вона не могла. Мабуть, це сталося випадково.
— Вейлане, ви сліпі? — Ліара тремтіла від злості, вчепилася пальцями у його лікоть. — Подивіться на що вона здатна заради вашої уваги. Я побита, скалічена, ледь тримаюся на ногах і добре, що ще жива.
— Я нічого не робила, — Міраель схилилася та підняла постіль з підлоги. Ліара хижо зіщулила очі:
— Ти мене штовхнула. Всі це бачили, — жінка вказала пальцем на сходи позаду Міраель, — Коли ти нахилилася у тебе випав лист з кишені. Що там? Любовне послання?
Дівчина розвернулася. На сходинці лежав конверт. Міраель одразу його підняла:
— Не знаю, це не мій лист. Мені нікому писати, — дівчина пробіглася поглядом по рядках, — це для Барджера Гроулі. Можливо хтось ніс кореспонденцію і загубив.
— Чого це листи Барджеру надходили б сюди? — голос Ліари став пронизливим, немов холодний вітер, що ріже шкіру. — Листа не було. Він випав з твоєї кишені. Ти написала йому. Зізнавайся, що ти хотіла йому повідомити?
— Нічого. Щойно я побачила цей лист вперше, — Міраель здалося, що ніхто не вірить у її виправдання.
Вейлан підійшов до неї та вихопив лист з рук. Мовчки почав читати і з кожним рядком його обличчя ставало суворішим. Він опустив долоню з листом донизу й глянув на дівчину так, наче вона зробила щось непоравне:
— Як ти могла?
— Що там? — з-за спини Вейлана з’явився вельможа та вихопив лист з його долоні. Прочитавши, голосно повідомив, — У цьому листі Міраель повідомляє Гроулі, що приїхала Ліара й просить завадити цьому союзу. Гроулі! Нашому потенційному недругу. Він декілька разів намагався влаштувати бунт у зграї, а тепер це.
Міраель зблідла. Їй стало зрозуміло, що Ліара навмисно її підставила. Очі перевертни виблискували переможним сяйвом. Дівчина перелякано похитала головою:
— Я не писала цього. Не впевнена, що це мій почерк.
— Почерк можна підробити, — крізь зал донісся голос Ліари.
— Та ти зрадниця! — вигукнув хтось з натовпу.
— Вигнати її! — інший голос посилював напруження. Залом прокотилася хвиля невдоволення. Всі вимагали позбутися Міраель у той чи інший спосіб.
— Досить! — почувся гучний рик Вейлана. Його очі метнули блискавку у натовп. — Я сам розберуся з цим.
Ліара прикусила губу, але не відступила:
— Розберетеся? З нею? Вона могла погубити не тільки мене, а й вас, ваш рід, ваші секрети. Ви навіть не знаєте, звідки вона взялася. Хто вона така?
Міраель ледве стримувала сльози. Несправедливо звинувачена, спостерігала як зникає довіра Вейлана, котра танула як перший сніг на яскравому сонці. Серед усього хаосу, випадково зустрілася поглядом з Ліарою. В її очах блиснула перемога. Міраель зрозуміла — їй влаштували пастку.
— Невже наш альфа знехтує законом? — Селестер вийшов з тіні, явно потішений ситуацією. — Міраель штовхнула твою майбутню наречену, при ній знайшли лист, адресований твоєму недругу та ще й з таким змістом. Як я розумію вона не встигла його відправити й, попри гучні заяви, хоч щось, але пам’ятає.
— Я нічого не робила, це підстава, — дівчина дивилася на Вейлана й намагалась зрозуміти, чи він їй вірить. Голос дівчини тремтів, а серце гучно калатало. Із залу полетіло обурення Ліари:
— Ти звинувачуєш мене у брехні? Знай своє місце, знайдо! Я зі знатного роду, не повинна терпіти знущання від служниці.
Міраель прикусила губу. Почувалася крихітною, мізерною, незначною. Дрібною комахою серед велетнів, котрі з легкістю її можуть розчавити. Щойно, їй вказали її місце. Мовчати, навіть якщо не винна. Вейлан вихопив конверт з рук вельможі та заховав до кишені:
— Слідство все з'ясує. Не будемо робити поспішних висновків. Зараз нам всім потрібно заспокоїтися. Викличе шаманку для леді Роншвир. Міраель, йди до себе.
— Її потрібно допитати, — заперечив хтось із залу.
— Вона шпигунка! Може втекти.
— Зачинити її у в'язниці.
Міраель здригнулася. Здавалося, щоб вона не сказала, їй все одно не повірять. Чого варте слово служниці проти слова поважної леді? Темна, сира в'язниця породжувала страх у серці, але найбільше боялася, що Вейлан повірить у цей наклеп. На нього тиснули. Звідусіль лунали голоси й вимагали зачинити Міраель у темниці. Альфа стиснув руки в кулаки. Зробив крок вперед та заховав дівчину за своєю широкою спиною. Він гаркнув як звір, котрий захищає своє:
— Ніяких в'язниць! Її провину ще потрібно довести. Міраель сидітиме у своїх покоях. Каелю, проведи її й, щоб вона не втекла, охороняй її кімнату.