Глава 7

Дівчина кивнула та швидким кроком направилася до виходу. Слова Селестера полетіли у спину:

— Тобі байдуже, що вона осоромила мене перед гостями?

— Мені не байдуже, що мій брат дозволяє собі ображати дівчину, яку я взяв під опіку.

Міраель спіймала на собі погляд Ліари. Хижий, загрозливий, злий. Жінка явно побачила у ній суперницю, котру готова легко розчавити. Дівчина побігла до своєї кімнати. Зачинила двері й сіла на ліжко. Вона знала, Селестар не пробачить їй цього, а найбільше лякало те, що він наказав прийти до його покоїв. Звісно, нікуди йти вона не збиралася, але боялася помсти чоловіка. Цього разу Вейлан вступився за неї, але невідомо, як станеться наступного. Він зараз у залі фліртує з Ліарою, торкається її руки й грайливо посміхається. Міраель не хотілося думати, що він може одружитися. Це здавалося неправильним і від цього її вовчиця звивалася від туги. Нестерпний біль розривав душу зсередини, наче саме зараз, у цю мить, стається щось жахливе та непоправне. 

Міраель сама не зрозуміла в яку мить скочила на ноги та вийшла з кімнати. Піддавшись інстинкту, вирішила піти до Вейлана. Тихо рухалася коридорами й сподівалася, що він ще не спить. Несміливо постукала у двері та штовхнула їх вперед. У кімнаті панувала напівтемрява, зі свічників лилося тьмяне світло. На ліжку сидів Вейлан, з розстібнутою до пояса сорочкою. Поруч знаходилася Ліара. Приклавши долоню до його м’язистих грудей, ледь торкнулася вустами його щоки. Він не відштовхував, не заперечував, охоче дозволяв робити з собою ці непристойності.

Скрип дверей змусив їх здригнутися. Ліара перевела погляд на дівчину, проте не забирала руки від чоловіка. Наче навмисно демонструвала, що він належить їй, злегка всміхнулася. У цю мить серце Міраель розлетілося на друзки. Вона зробила крок назад:

— Вибачте, що завадила. Я не знала.

Дівчина зачинила двері та, наче ошпарена, побігла коридором. Всередині вирував ураган. Не контролючи своїх дій, вибігла на вулицю. Швидко оминула сад та наближалася до лісу. Вейлан ясно дав зрозуміти, що вона для нього ніхто і він не хоче з нею ніяких стосунків, проте вовчиця всередині вперто не бажала це визнавати. Зрештою, альфа стверджував, що істинність можна контролювати, адже це лише інстинкти. Міраель пообіцяла собі, що вирве ці почуття зі свого серця.

Ніч вкрила дерева, як темна ковдра. Міраель бігла навмання, гілки рвали одяг, сльози розмазувалися по щоках. У грудях вирували біль, гнів, розпач. Вона  тікала від себе, від нього, від всього. Тіло скрутила судома й дівчина зупинилася. Біль пронизав спину, наче розірвалася шкіра. Кістки зсунулися, дихати стало важко, горло спалахнуло жаром, зуби видовжувалися. Щось старе й дике прокинулося у ній.

 Міраель впала на коліна  і коли підвела голову, то вже не була дівчиною, вона стала вовчицею. Сріблясте хутро, золоті очі, подих пари з пащі. Міраель зробила перший крок у новому тілі та тужливо завила. Звук видався жахаючим, живим, вільним. Це вперше вона перетворилася після втрати пам’яті.

З-за дерев почувся хрускіт гілок. Вигулькнула темна тінь. Наче вирізьблений з оніксу стояв чорний вовк з бурштиновими очима. Надто схожий на того, котрий являвся у снах та переслідував у думках. Можливо це і був він? Вовчиця насторожилася й намагалася відчути хто це. У голові почула голос:

— Втікаєш? А я наївно сподівався, що ти нарешті побачиш того, кому ти не байдужа.

У звіриній подобі перевертні спілкувалися ментально. Міраель десь чула цей голос. Він здавався надто знайомим. Вовчиця зіщулила очі та  принюхалася. Зрозумівши хто перед нею, одразу затремтіла. Селестар. Грізний, небезпечний,  з бажанням помститися. Вона опинилася у темному лісі сам на сам з хижаком. Намагалася не показувати страх:

— Хіба не ти хотів мене позбутися? Зараз у тебе випала така нагода.

— Гадаєш я заподію тобі шкоду? — тримаючи дистанцію, Селестар обійшов її довкола. Роздивлявся сріблясту вовчицю з усіх боків.

— Ти хочеш до ліжка мого брата, бо він альфа, впливовий вожак. А якби я був альфою та б прийшла до мене? — він глузливо хмикнув. — Чи, може, ти мріяла про ті грубі руки на своїй шкірі? Він не бачить тебе. Для нього ти можеш стати лише трофеєм або тією, кого можна обміняти на щось важливе. Звісно, за умови, що твоя пара хтось впливовий.

Така правда їй не подобалася. Вона гордовито задерла морду. В її очах з’явився виклик:

— А для тебе я хто? Лялька, над якою можна глузувати чи помилка, яку треба виправити?

Міраель відвернулась, але він наблизився. Їх розділяв лише подих і вовчиця придушувала у собі бажання віддалитися. Його голос лунав у її голові:
— Кожен раз, коли ти дивишся на нього, я відчуваю, як вогонь випалює мене зсередини. Вейлан не перший тебе побачив. Тебе знайшов я. Чув твій запах ще до того, як зустрів. Знав, що щось зміниться, коли ти з’явишся.
Він нахилився, і її тіло завмерло. Вона зойкнула, але не з остраху, а від того, як калатало серце. В його словах було щось справжнє. Міраель несміливо висунула припущення:
— Ти говориш як про істинну пару.
— Істинна пара — це слабкість, — Селестер одразу гаркнув та відхилився. — Навіщо вона мені? Дуріти від когось, хто лише через інстинкти став твоїм всесвітом? Хоча є дещо, чого я не можу контролювати. Можливо це тому, що я не хочу віддавати тебе брату або є щось ще, чого я не хочу визнавати.
Селестар говорив загадками. Міраель уважно придивилася до нього. Чорна шерсть. Він наче з її снів, але чому тоді вона нічого крім страху до нього не відчуває? Листя зашелестіло. Перед ними з’явився ще один вовк. Забарвлений в сірий, у перемішку білого та рудого. Міраель принюхалася й одразу впізнала Каеля. Мусила визнати, з нього вийшов гарний молодий вовк. Їй одразу стало легше. Каель єдиний, хто завжди підтримував та був поруч. Друг, якого вона потребувала. Він злегка схилив голову перед Селестаром та захоплено глянув на вовчицю:
— Альфа наказав повернути тебе до маєтку.
— Навіщо? — у венах Міраель кипіло обурення. — Хіба йому не байдуже?
— Звісно ні, — Селестар відійшов від вовчиці. — Я ж казав, він бачить у тобі трофей, за який можна отримати вигоду. Ходімо.
Між деревами виднілися тіні перевертнів. Вейлан послав на пошуки Міраель майже всіх бійців зграї, проте сам до лісу не пішов. Мабуть, надто зайнятий з Ліарою. Ця думка гірким плетивом обплела груди. Йшла до маєтку наче під суворим конвоєм і почувалася полонянкою. Зупинившись на терасі, перетворилася на дівчину. Знову з довгим волоссям, у тій самій сукні та взутті, що були до цього. На щастя, магія перетворювала не лише тіло, але й одяг.
Вона боязко зайшла до кабінету Вейлана. Нагадуючи темну хмару, він стояв біля вікна. Сорочка застібнута на всі ґудзики, наче й не було того неподобства, котре бачила Міраель. Його очі нагадували збурене море під час шторму:
— Навіщо ти втекла? — голос чоловіка нагадував грім. — Сама, без дозволу, серед ночі, у ліс, де тебе могли вбити.
— Захотілося побігати, — дівчина стиснула плечима. — Не знала, що тут я полонянка.
— Не полонянка, але нерозсудливо втікати до лісу серед ночі. Я взяв тебе під опіку і несу відповідальність, — Вейлан здавався роздратованим, злим і стурбованим. Він провів рукою по темному волоссю та стишив голос, — а ще ти зовсім не вмієш брехати. Ти втікала, бо побачила мене з Ліарою?
В одну мить він розпізнав її брехню. Міраель почувалася беззахисною перед ним. Вона поклала долоні на лікті, наче захищаючись від нього та гордовито задерла голову:
— Якщо ти не моя істинна пара, то твоє особисте життя мене не стосується.
— Хочеш сказати, що тобі байдуже?
— Якби було байдуже, то я б не втікала. — Міраель не бачила сенсу брехати, адже Вейлан одразу розпізнає обман. З грудей вирвалося зізнання, наповнене болем, — для мене справжні тортури бачити тебе з Ліарою. Я не розумію, що зі мною. Я знаю тебе всього лише декілька днів, а моя вовчиця тягнеться до тебе як до магніту.
Вейлан підійшов до дівчини впритул та пригорнув у теплі обійми. Жар його тіла обпікав шкіру, а близькість породжувала іскри у животі. Долоні чоловіка примостилася на талії, викликаючи полум’я всередині. Міраель опустила руки й не могла опиратися цим обіймам, хоч і знала, що не повинна цього дозволяти. Вейлан нахилився до її вуха та подихом залоскотав обличчя:
— У мене з Ліарою нічого не було. Вона моя потенційна наречена від якої я не можу відмовитися. Я альфа й інколи мушу робити те, чого не хочу.
Перед очима Міраель виникли болючі спогади. Злість закипіла у венах і вона зробила крок назад, позбуваючись бажаних дотиків:
— Я помітила як ти не хотів товариства Ліари. Ти був майже без сорочки. Вона торкалася тебе.
— Це звичайна дипломатія.
— Я теж дипломатія?
— Ти хаос, — його очі потемніли та нагадували два вуглики. — Раптово з’явилася у моєму житті й доводиш до сказу своїми поглядами на Каеля, своєю втечею і своєю непокірністю. Поруч з тобою я повинен стримувати свої бажання, адже ти наречена іншого, у тебе вже є хтось, хто назвався твоєю істинною парою. Я не маю права на тебе, а сам обіцяний іншій.