Глава 6

У його очах промайнув сумнів. Він стиснув губи та, забравши долоню, перервав дотик.
— Ти не можеш бути моєю істинною парою, у тебе мітка. Я ніяк не міг тебе вкусити, я б знав про це. Не хочеться думати, що ти навмисно мене обманюєш. Гадаєш, потрапиш до мого ліжка і я тебе не відправлю до Пустельних земель? Згідно з законами, я мушу це зробити.
— Тоді чому не робиш? Чому зволікаєш?
— Бо звідкись у тебе амулет моєї матері. Є надія, що вона жива або ти знаєш імена її вбивць. А ще невідомо чия ти пара. Раптом якогось вельможі? Можливо я зможу отримати якусь вигоду.
Міраель ледь стримувала сльози. Вейлан розглядав її лише як джерело інформації або вигоди. Говорив як про розпусну дівицю, котра мріє потрапити до його ліжка. Наче отрута, з вуст Вейлана лилися слова:
— Викинь з голови дурниці про нашу істинність. Ти вродлива дівчина, тому я тебе поцілував і ледь не зірвався. Я здоровий чоловік, мені потрібна жіноча увага. Ти стояла надто близько, спокушала і зрештою я не втримався.
Дівчина не розуміла у яку мить вона його спокушала. Хай там як, а більше ніколи не дозволить йому себе торкатися. Зробить все, щоб позбутися цього тяжіння. Вейлан важко зітхнув:
— Завтра сюди приїде вдова. Вона має дещо цінне для мене і хоче союзу.
Все всередині дівчини стиснулося від болю. Її вовчиця тужливо завила. Міраель поправила сукню, яка зсунулася з її плечей:
— Ти одружишся з нею? Аякже твоя істинна пара? Нехай ти її не впізнаєш, але вона впізнає тебе. Ти розіб’єш їй серце цим вчинком.
— Я можу ніколи не зустріти істинну або зустрічав її раніше і не впізнав. Хай там як, але істинність це лише інстинкти підсилені магією. Це можна контролювати.
— То ти вже вирішив. Одружишся з нею, — на очах дівчини виступили сльози. Вона знала цього чоловіка лише два дні, але він чомусь здавався найріднішою людиною у світі. Вейлан відійшов та розвернувся до неї спиною.
— Не знаю. З твоєю появою з'явилися сумніви. Я не можу вибрати тебе, але й іншої не хочу. Йди, Міраель. Ця розмова позбавлена сенсу.
Міраель попрямувала до дверей — спустошена, сплутана, розгублена. Він точно до неї щось відчував, але вперто не визнавав. Зрештою, пообіцяла собі більше не говорити про істинність та свої почуття. Вейлан відмовився від неї, тому не варто набридати йому своєю увагою. Дівчина зачинилася у своїй кімнатці й лягла на ліжко, підібгавши ноги під себе. Її вовчиця тужливо вила. Відкинута, зневажена, прогнана. Найбільшого болю завдав той, хто мав би стати її захисником та спорідненою душею. Двері відчинилися і до кімнати зайшла служниця.
— Я принесла тобі сукню і взуття. Альфа розпорядився поцікавитися, що тобі ще потрібно. Сказав, його служниця не повинна мати вигляд волоцюги, коли приїде його гостя.
Волоцюги! Образливе слово проштрикнуло серце дівчини. То от, як він її сприймає. Як волоцюгу. Міраель проковтнула образу, адже не пам'ятала хто вона, чи має дім, й за що її прогнали зі зграї. Дівчина попросила білизну та речі першої потреби. У неї не було навіть гребінця для волосся.
Наступного дня, їй принесли бажане. Міраель одягнула нову сукню й підозрювала, що за це доведеться відпрацьовувати не один день на кухні. Всі метушилися та готувалися до приїзду гостей. Посуд блищав, килими вибивали, а служниці літали мов метелики, й боялися забути щось важливе. Сьогодні Міраель не бачила Вейлана й вважала, що це на краще. Знала, що має поводитися так, наче не було того запаморочливого поцілунку. Все одно він нічого для Вейлана не означав. На відміну від неї. Вчора відбувся її перший поцілунок не тільки з Вейланом, а взагалі її перший поцілунок. Принаймні, інших поцілунків вона не пам'ятала. Спробувавши вуста Вейлана на смак, вона не припиняла мріяти про нього. Її притягувало до чоловіка ще сильніше. Дівчина похитала головою. Байдуже. Їй має бути байдуже.
— Їдуть! — слуги заметушилися ще більше. — Пані Ліара!
Міраель поставила відполірований бокал на стіл та підійшла до вікна. Вейлан стояв на бруківці та чекав на іншу жінку. Сірий костюм йому личив, волосся охайно зачесане назад, а руки опущені строго по швах. Він стояв надто напружений і зовсім не нагадував того, хто очікував на приїзд коханої.
Розкішна карета, запряжена вовкодавами, під'їхала до будинку. Вовкодавами називали великих вовків, завбільшки з людський зріст. Їхні кістки масивні, зуби — гострі, а сіра шерсть вкриває тіло.
Двері відчинилися й Вейлан одразу подав руку дівчині. Вдова виявилася значно молодшою, ніж очікувала Міраель. Висока, статна, фіолетова сукня вигідно підкреслювала кожний вигин її тіла. Полум'яне волосся звивистими пасмами спадала на плечі, а зелені очі зацікавлено дивилися на чоловіка. Її чоловіка. Вовчиця всередині Міраель загрозливо загарчала. Дівчина не могла дивитися як Вейлан посміхається іншій, бере її за руку та підносить пальчики до вуст.

Щоб не країти серце, відійшла від вікна. Подумки, наче мантру, повторювала настанову, котра повинна принести полегшення: “Він не мій. Ніколи не був і не буде”. На очах виступили сльози, а серце боляче стиснулося. Сподівалася, той вовк, що вкусив її, скоро з'явиться і стане парою для неї. Забере з собою й вона не згадуватиме про Вейлана і його вовчиць.
Міраель направилася на кухню. Хотілося заховатися за брудним посудом, зайняти руки роботою й не думати про клятого альфу. Проте управителька помітила її у кутку й наказала:
— Служитимеш на подачі. У тебе гарні руки, не варто псувати їх брудними тарілками.
Дівчина покірно кивнула. Взяла тацю з їжею, випрямила спину та вийшла до залу. Вейлан сидів біля гості. Він щось шепотів їй на вушко, а вона дзвінко сміялася. Перевертна доторкнулася його руки, а він не заперечував, продовжував щось шепотіти. Жінка не мала вигляд згорьованої вдови, навпаки вона здавалася впевненою, самодостатньою жінкою. Міраель поклала тарілку із запеченою гускою на стіл. Нарешті Вейлан помітив її. Кинув секундний погляд і знову мило розмовляв зі своєю гостею:
— Завтра проведу вам екскурсію містом. Сподіваюся, вам сподобається. Заради вашої зручності, їхатимемо каретою.
— О, ви такий турботливий і досі самотній, — голос Ліари ковзнув по залі, мов шовк, — альфа такого рівня і без пари — це майже гріх.
— У кожного свої гріхи, — Вейлан відкинувся на спинку стільця та нарешті відпустив її руку.
— Гадаю, ви їх вже спокутували й скоро у вас з'явиться наречена.
— Сподіваюся на це, тим більше, що у мене гостює жінка, яка мені подобається.
Від почутого у Міраель затремтіли руки. Щойно, Велан привселюдно визнав, що Ліара йому подобається. Жінка награно засміялася:
— Ну, у неї теж є до вас симпатія, тому, гадаю, у вас все вийде.
Тугий клубок застряг у горлі Міраель. Звісно, Ліара значно доглянутіша, у неї ідеальне волосся, досконалий макіяж, дорогий одяг. Вона грайливо фліртує, а не соромиться від провокативних слів. Перед нею досвідчена жінка, яка вміє поводитися з чоловіками. Міраель розуміла, що вона недотягує до Ліари. Не дивно, що Велан надав перевагу цій жінці.
Ревнощі обпікали груди. Руки тремтіли, і Міраель ледь стримувала сльози, проковтуючи образу, котра гіркотою стояла в горлі. Вона несла срібний глечик із густим виноградним соком. Невпевнені кроки, короткий вдих. Дівчина зупинилася за спиною Селестера, котрий, як завжди, сидів розвалившись, самовдоволений, з посмішкою, яка не віщувала нічого доброго. Нахилилася, щоб наповнити келих.
— Обережніше, служнице, — Селестар злегка штовхнув ліктем її руку.
Глечик здригнувся. Сік лився на штани, і в одну мить темна тканина вкрилася червоними плямами, мов слідами крові.
— Ти що, з глузду з’їхала? — Селестер підхопився, обтрушуючи штани з драматичністю актора. — Незграба! Хто тебе сюди пустив? Ні на що не здатна.
Сміх за столом стих, розмова обірвалася. У залі запанувала напружена тиша, як перед бурею. Міраель винувато опустила голову, стискаючи пальці, намагаючись втримати себе від втечі.
— Вибачте, це сталося випадково.
— Цього взагалі не мало статися. Криворука. Я казав, що тебе не варто приймати до зграї. У нас можуть виникнути проблеми. Схоже, тебе прихистили не за вміння подавати страви, а за інші таланти.
Його очі блищали отрутою. Він не стримувався, насолоджувався її приниженням. Щоки Міраель спалахнули вогнем. Припущення перевертня ображало. Дівчина спробувала виправдатися:
— Я перший день на роздачі.
— І, мабуть, останній. Прийдеш сьогодні у мої покої та випереш мій одяг, може, і себе подаси на таці.
У залі почувся смішок. Келих у руках Вейлана з тріском луснув. Сік стік йому по пальцях, наче кров, проте він зовсім на це не зважав.
— Нікуди вона не прийде, — стілець скрипнув і Велан став на ноги. — Міраель просила вибачення, чого тобі ще потрібно?
— Я прийшов вечеряти, а не сидіти у мокрих штанах. Вона видужала, ти повинен відправити її туди, де ми її знайшли.
— Ми не знаємо, хто вона, — альфа насупив брови.
— Вона з клану ворогів. Цього достатньо для вигнання, — Селестер шипів, наче гадюка, котра зламала зуби.
Очевидно Вейлан не розповів Селестеру про мітку на її руці. Йти у Пустельні землі дівчині зовсім не хотілося. Альфа продовжував захищати дівчину:
— Наші вороги намагалися її вбити. Міраель залишиться і це не обговорюється, — Вейлан говорив твердо, не допускаючи заперечень. Схожий на лютого звіра, котрий захищає своє. Різко перевів ніжний погляд на дівчину, — Міраель, йди до себе. Тобі варто відпочити.