Глава 4

Дівчина покірно виконала наказ. Серце калатало надто швидко. Ще слабка, ноги трохи тремтіли, але його тон не передбачав заперечень. Вейлан розстелив серветку на колінах і продовжував:
— Я подумав, що нам слід разом повечеряти й познайомитися ближче. Ти мусиш бути тут поки не одужаєш або поки я не вирішу, що з тобою робити.
Міраель склала руки на коліна та стиснула цупку тканину сукні.
— Ви хочете вирішити мою долю за вечерею?
— Не зовсім, — чоловік взяв виделку до рук. — Для початку потрібно з'ясувати хто ти й хто твоя істинна пара. У нашій зграї ніхто не ставив на тобі мітку, отже, це хтось з інших кланів.
Вейнар поклав шматок стейка до рота та уважно стежив за реакцією дівчини. Вона боязко нанизала шматок м'яса на виделку.
— Сподіваюся моя пара шукатиме мене. Він же знає про моє існування, правда?
— Якщо він залишив на тобі мітку, то ймовірно знає, — у голосі Вейлана відчувався смішок. Це запалило надію у серці дівчини:
— Може він сам з'явиться? Тоді я нарешті дізнаюся хто я така.
Вейлан скривився:
— Навряд чи він прийде до мене. Щойно прибув гонець з клану Місячних примар. У них ніхто не зникав і ні в кого не зникала пара.
Чоловік замовк. Продовжував їсти, й вдавав, що дівчини біля нього не існує. Міраель стиснула виделку у руці від хвилювання. Вона чудово розуміла на що натякає альфа. Дівчина важко ковтнула:
— Якщо я не з вашого клану, і не з клану ваших друзів, то виходить, що я з ворожого клану? — Вейлан продовжував їсти, наче не чув її слів. Мовчав, цим самим підтверджуючи її здогади. Дівчина відклала виделку вбік:
— То вирок мені уже підписаний?
— А ти як гадаєш? — альфа підвів на неї зацікавлений погляд. Вона стиснула плечима:
— Якщо я тут вечеряю з вами, а не прикута кайданами десь у підземеллі, то, мабуть, ви ще вагаєтеся. Ймовірно на мене напав хтось з моєї зграї. Він і проник тоді до хижі, щоб закінчити справу. Якщо повернуся до зграї, то знатиму хто я, але мене там можуть вбити.
— Пропоную тобі захист в обмін на інформацію. Ти кажеш хто ти, звідки і як кулон потрапив до тебе.
— Я згодна, — дівчина погодилася нероздумуючи. — Але я не пам'ятаю. Я б і сама хотіла знати де мій дім. Не бажаю турбувати вас своєю присутністю. Але я боюся повертатися у зграю. Хтось зі своїх полює мене.
— А кулон? Може хоч про нього згадаєш?
Дівчина взяла до рук амулет. Окреслила подушечками пальців нерівну поверхню. Нічого. Жодного спогаду. Вона похитала головою:
— На жаль. Селена каже, що спогади повернуться, потрібно лише трохи потерпіти.
Вейлан поставив виделку на стіл. Підвівся та підійшов до дівчини. Нахилився, доторкнувся її пальців та схопив амулет. Міраель опустила руки і підвелася. Опинилася надто близько до чоловіка, проте не бажала відходити та показувати страх. Чоловік розглядав кулон так, що від цього палала шкіра. Міраель не знала, чи його погляд спрямований на амулет, чи на її декольте. Вейлан обводив кулон навколо, випадково доторкнувся до шкіри дівчини, породжуючи на ній іскри.
— Цей кулон важливий для мене. Він належав моїй матері, яка зникла шість років тому, і я хочу знати звідки він у тебе.
Дівчина здивовано округлила очі:
— Ти впевнений, що це саме той кулон? Можливо схожий або його дублікат.
— Такий кулон тільки один, в єдиному екземплярі. Він магічний, тому я впевнений, що це саме той амулет.
— Я б хотіла тобі допомогти, але, на жаль, нічого не пригадую, — Міраель винувато опустила голову та зробила крок назад.
Цим рухом позбавила себе дотиків, котрі пропікали тіло. Вона не розуміла, чому так реагує на цього чоловіка, якщо має істинну пару. Її вовчиця тужила, тягнулася до Вейлана як до спорідненої душі. Проте він не приймав її, й це шматувало серце. До її очей підійшли сльози. Поки не розплакалася, як на рятівну соломинку, перевела погляд на двері:
— Можна піти?
— Тікаєш? — чоловік одразу зрозумів її наміри.

Міраель стиснула губи. Здавалося він бачить її наскрізь і не має сенсу обманювати. Вейлан розвернувся та сів на стілець, де сидів раніше. Наче нічого не відбулося, продовжив вечерю:
— Селена побачила на твоєму зап'ясті тавро, — почувши таке, дівчина підняла рукав. Рубець від обпеченої шкіри мав круглий вигляд із давніми символами всередині. Вона провела по них пальчиком:
— Я не пам'ятаю, що це означає.
— Всім відомо, що це означає, — чоловік злегка підвищив голос. — Може я і повірю тобі про втрату пам'яті, адже ти не сказала мені про рубець, а він, фактично врятував тобі життя. Це клеймо, яке ставлять вигнанцям. У кожній зграї є перевертні, яких виганяють зі зграї за тяжкий злочин. Зазвичай це злодії, вбивці, або ж ті, хто посмів постати проти вожака. Рубець відносно недавній, отже тебе нещодавно вигнали зі зграї.
Таке ошелешило дівчину. Це важливий факт її минулого, але Вейлан це спочатку навіть не озвучив. Її перевіряли й досі не вірять. Дівчина прикусила губу:
— То я злочинниця?
— Зважаючи на це клеймо і на те, що тебе хотіли вбити, то швидше за все так. Вигнанців важко знайти. Згідно із законом, їх не може прийняти жодний клан. Вони гуртуються у пустельних землях і ведуть кочовий спосіб життя. Деякі створюють пари й у них навіть народжуються діти.
— Ви відправите мене у Пустельні землі? — Міраель не знала де знаходяться Пустельні землі, проте судячи з назви, не варто очікувати чогось доброго. Вейлан продовжував вечеряти, абсолютно не переймаючись її майбутнім:
— Ще не знаю. Потрібно з'ясувати чия ти пара. Гадаю, ти можеш залишитися тут ще декілька днів, поки остаточно не видужаєш. І ще мене цікавить звідки у тебе цей кулон. Якщо пригадаєш, то залишишся у зграї. Проте не думай брехати, обман я одразу відчую.
Мовчання заповнило простір між ними. Ні він, ні вона не відводили погляду одне від одного. У його очах контроль, а у її — страх, змішаний із викликом.
— Я не знаю, чому ви так агресивно на мене реагуєте, — вона відвела погляд, цим самим визнаючи його перевагу, — але я нічого не зробила. Принаймні не пам'ятаю.
Вейлан відставив келих, який щойно підніс до вуст.
— Саме це і лякає. Ти нічого не зробила, проте я не можу тебе ігнорувати.
На мить в його очах промайнув смуток. Вперше Вейлан здався живим. Не кам’яним, не холодним, а людським. Дівчина відчула, що не витримає ще однієї хвилини тиші. Вона підійшла  до дверей, але його голос зупинив її:
— І ще одне, Міраель. Цієї ночі не приходь до мене, дай мені поспати.
Вона розгублено обернулась, а Вейлан уже знову різав м’ясо, наче нічого не сталося. Присоромлена, збентежена, з палаючими щоками, вона вийшла у коридор. Швидкою ходою попрямувала до своєї кімнатки. Каель одразу її наздогнав:
— Що він сказав? Ти якась схвильована.
— У мене є декілька днів, щоб пригадати хто я. Якщо я цього не зроблю, то він мене прожене зі зграї.
Хлопець зупинився та схопив її за руку. Від несподіванки Міраель нерухомо застигла:
— Навіть якщо це станеться, то можеш покластися на мене. Я тобі допоможу. Звісно, переховувати у зграї я не ризикну, але, якщо буде потрібно, то обладнаю будинок й носитиму тобі їжу у Пустельні землі.
— Дякую, — дівчина сором'язливо опустила погляд. — Вона забрала свою долоню та продовжила йти. — Що ти знаєш про Пустельні землі?
— Там суворий клімат. Дощі випадають рідко, майже відсутня рослинність, а ґрунти потріскали від посухи й нагадують мозаїку. Там важко вижити. Ті, кого вигнали, ведуть кочовий спосіб життя у пошуках їжі. Проте не бійся, я тобі допомагатиму.
Міраель зупинилася перед дверима своєї кімнатки. Не вірилося у безкорисливість цього молодого перевертня. Вона насупила брови:
— Чому ти вирішив мені допомогти?
— Бо ти потрапила в біду. Ми знайшли тебе на нашій території, отже, маємо прихистити. А ще ти дуже мила, — хлопець підморгнув їй, цим самим викликавши збентеження.
Міраель сором'язливо опустила голову:
— Дякую, добраніч!
Дівчина поспішно заховалася за дверима. Каель назвав її милою! І хоч вона не впевнена, що хлопець й справді носитиме їй їжу у Пустельні землі, проте його турбота викликає повагу. Міраель розуміла, що їй варто зробити все для того, щоб пригадати хоч щось, а особливо про кулон.
Через декілька хвилин з тацею у руках, до неї у кімнату зайшов Каель. Він поклав тарілки з їжею на стіл:
— Вейлан сказав, що ти недоїла. Наказав принести тобі вечерю.
Дівчина підвелася з ліжка. Вона й справді майже не вечеряла. Під тиском Вейлана навіть шматок у горло не ліз. Вона сіла за стіл:
— Дякую! Ти будеш?
— Якщо ти не проти. Я не встиг повечеряти.
— Звісно не проти. Тут вистачить нам обом.