Глава 3

З переляку, Міраель впала на підлогу та вдарила плече. Вона не розуміла як тут опинилася. Що вона робила на чоловіку? Сором обпікав щоки. Збентежена та розгублена навіть не могла дивитися на Вейлана.
— Що сталося?
— Мені не потрібні стосунки з чужою нареченою, навіть, якщо це одноразові розваги. Твій наречений відчує, якщо ти будеш з іншим, тому раджу потерпіти. Він залишив на тобі мітку, навряд чи хтось посміє доторкнутися до тебе, тож свої розпусні бажання залиш при собі.
Абсолютно не бентежачись своїх оголених грудей, чоловік сів на ліжко. Міраель ошелешено роздивлялася по сторонах. Дівчина підвелася на ноги та метушливо почала поправляти сукню:
— Немає у мене розпусних бажань. Я не розумію, що сталося. Як я тут опинилася?
— Зайшла через двері, — спіймавши скептичний погляд дівчини, Вейлан вдався до пояснень. — Я спав і раптом відчув, що хтось виліз на мене. Розплющивши очі, побачив тебе. Перш ніж я встиг щось сказати, ти вже мене цілувала. Звісно, я знаю, що подобаюся дівчатам, але ти мене не цікавиш. У зграї є закон, згідно з яким чужа пара це табу.
Своїми словами він ще більше спантеличив дівчину. Вона, мабуть, ніколи не чіплялася до чоловіків, тим більше не ходила до них у спальню. Не хотілося, щоб Вейлан вважав її розпусною дівицею, хоча, судячи з усього, чоловік так і гадає. Вона похитала головою:
— Я не хотіла тебе спокушати, це непорозуміння. Я заснула, а прокинулася тут від твого галасу. Навіть не уявляю, як опинилася у цій спальні.
— До речі, — Вейлан підозріло зіщулив очі, — як ти знала де знаходяться мої покої?
— Я не знала. Саме це намагаюся пояснити. Мабуть, я прийшла до тебе у сні. Чесно, я не знаю, що відбувається, — дівчина заховала обличчя у долоні, наче це врятує її від ганьби.
— Аякже, нізащо не повірю у це. Навіть, якщо ти сновида, то дуже дивно, що ти підсвідомо вправно мене осідлала та цілувала. Напевно, заглядала у кожні двері, поки знайшла мене.
Щоки дівчини запалали ще більше. Вона не вміла вправно цілуватися, і чудово розуміла, що чоловік прикрашає реальність. Стало настільки соромно, що хотілося провалитися крізь землю. Намагаючись зберегти рештки своєї гідності, дівчина почала відступати:
— Я не пам’ятаю, як дісталася сюди.
— Завтра я приставлю до тебе охорону. Сподіваюся ми швидко дізнаємося хто ти й відправимо тебе додому. Ще одна подібна витівка і я тебе прив’яжу до ліжка. І не до свого. Запам’ятай назавжди, що двері моєї спальні для тебе зачинені.
Навіть не дослухавши, дівчина вибігла з кімнати. Вейлан говорив до неї як до куртизанки чи розпусної дівиці. Зверхньо, насмішкувато і грубо. Рухалася напівтемними коридорами й не уявляла, де її кімната, проте точно знала, що десь на першому поверсі. Дівчина вирішила спуститися сходами. Вона проходила повз масивні позолочені двері й відчула дивне тяжіння. Зупинившись, втупилася поглядом у різьблені візерунки. Майже не контролюючи своїх дій, схопилася за ручку і штовхнула двері вперед. Несміливо зробила крок у темну кімнату.
Ніс одразу залоскотав пил і дівчина чхнула. Під світлом місяця, і завдяки гострому зору свого звіриного боку, вона змогла роздивитися деталі. Це виявилася чиясь спальня. Занедбана, стара, з потрісканими стінами, свідчила, що тут давно ніхто не був. На комоді валялися гребінці, кулони, на ширмі висіла посіріла сукня, а на стіні висів портрет молодої вродливої жінки з таким самим амулетом, котрий висів на її шиї. Міраель несміливо пройшла вперед та скривилася. Хотілося дізнатися, що то за жінка. Сестра, а може колишня дівчина Вейлана? Ревнощі царапнули груди, а вовчиця всередині грізно загарчала.
— Що ти тут шукаєш?
Голос позаду змусив дівчину здригнутися. Вона різко розвернулася і наштовхнулася на здивований погляд Вейлана. Його очі іскрилися від злості, а губи стиснулися у вузьку смужку. З переляку дівчина невпевнено бурмотіла:
— Нічого. Я проходила повз і двері відчинилися. Може протяг, чи хтось залишив відчениними. Я тільки заглянула.
Вейлан повільно наближався, змушуючи дівчину відступати. Вона зробила декілька кроків назад та наштовхнулася спиною об стіну. Тікати нікуди. Почувалася здобиччю загнаною у пастку. Вейлан зупинився надто близько. Поклав долоні на стіну, по обидва боки від дівчини, таким чином заточивши її в імпровізовану клітку. Здавалося, цей чоловік одразу відчув брехню. Темні очі спалахнули злістю, а дихання доторкнулося щоки:
— Не раджу мене обманювати. Я запитаю ще раз: що ти робиш у цій кімнаті? Цього разу я хочу почути правду.

Міраель важко ковтнула та прикусила губу. Врода Вейлана породжувала непристойні бажання. Навіть його ворожість не могла відлякати її. Темне волосся, легка щетина, чітко виражені вилиці та повні губи, котрі хотілося цілувати. О, вовча матір! Мабуть, вона таки розпусна. Міраель не розуміла, що з нею коїться. Якщо це не істинність, тоді що? Звичайна хіть? Дівчина намагалася зібрати думки докупи. Важко дихаючи, почала квапливо говорити:
— Я не знаю, як пояснити. Проходила повз, а тоді побачила ці двері. Щось манило мене до них. Не знаю чому я їх відчинила. Мені заборонено вільно пересуватися будинком? Якщо так, то ти тільки скажи. Я можу й не виходити зі своєї комірчини.
— Як ти відчинила двері?
— Було не замкнено, — дівчина стиснула плечима. — Натиснула на ручку і вони відчинилися, як ще відчиняють двері?
— Ці — ніяк. Це спальня моєї покійної матері. Вона зачарована закляттям. Ніхто, крім членів сім’ї не може відчини двері, проте тобі це вдалося і я хочу знати як.
Гарячі пальці чоловіка доторкнулися ніжної шкіри поблизу скромного декольте та ковзнули під сукню. Цей дотик розбудив ураган у серці Міраель. Дихання збилося, долоні спітніли, а венами прокотилося збентеження. Вейлан наче не помітив цього, схопив ланцюжок та вибрав з-під сукні амулет. Він продовжував говорити суворим голосом:
— Звідки у тебе цей кулон?
— Не знаю. Я хочу згадати, чесно, але спогадів нема.
Вейлан невдоволено стиснув губи й відпустив ланцюжок. Всім виглядом показував, що він їй зовсім не вірить. Дивився в її каштанові очі та уважно спостерігав за реакцією дівчини:
— У мене два варіанти. Або ти брешеш, або хтось дуже не хоче, щоб ти все пригадала.
— Не брешу. Я не знаю хто я, хто на мене напав, як я опинилася у твоїй спальні, звідки у мене цей кулон, а ці двері просто відчинилися, — у голосі дівчини відчувався розпач. Вейлан нахилився до тендітної шиї, на повні груди вдихнув її аромат. Різко відхилившись, скривився:
— Дивно, що з усіх покоїв ти обрала саме ці, в які ніхто не може зайти. Що ти тут шукала?
— Нічого, вони наче кликали мене, — спіймавши смішинку в його очах, дівчина похитала головою, — послухай, ти мене врятував. Якщо вірити Селені, то врятував двічі, а це вже завойовує довіру. Мені немає сенсу тебе обманювати.
Вейлан відійшов вбік. Не схоже, щоб він їй повірив, але, принаймні припинив допит. Чоловік направився до дверей:
— Я поведу тебе до твоєї кімнати.
Міраель винувато опустила голову і вирушила слідом темними коридорами. Вони йшли мовчки, проте ця тиша не гнітила, не завдавала незручностей, а навпаки, здавалася затишною. Спустившись у крило для слуг, дівчина одразу впізнала свою кімнату. Несміливо зайшовши всередину, зупинилася та розвернулася до Вейлана:
— Вибач, що я тебе розбудила, не знаю як так сталося. І взагалі вибач за цей клопіт. Дякую, що врятував.
В очах чоловіка щось змінилося. Він наче глянув на неї з іншого боку. Злегка кивнув та зник у темряві коридору. Міраель зачинила двері та лягла на ліжко. Заспокоївшись, намагалася зрозуміти, що сталося. Вона заснула, а її вовчиця підсвідомо прийшла до Вейлана. Знайшла його за запахом, як істинну пару. Проте Селена запевнила, що це не так, а Вейлан зовсім не цікавиться нею як жінкою. Хотілося швидше зустріти того, хто залишив мітку на плечі й забути про цього зарозумілого вовчиська.
Наступного дня до неї прийшла Селена. Вона оглянула дівчину і виголосила свій вердикт:
— Рани гояться добре, у тебе швидка регенерація. Ще трохи й відновишся повністю. Пий це зілля тричі на день.
До покоїв зайшов Вейлан. Після вчорашнього, дівчині було соромно навіть дивитися на нього. Досі не вірилося, що вона могла таке зробити.
Позаду нього з'явився молодий хлопець. Високий, з каштановим волоссям до вух та ідеально поголеним обличчям. Його зелені очі з цікавістю розглядали дівчину. Альфа відступив вбік:
— Знайомся, це Каель. Поки ти слабка він тебе захищатиме від ворогів та від самої себе.
Сказавши це, чоловік різко розвернувся та покинув кімнату. Міраель з тугою дивилася йому у слід. Він навіть не поцікавився її станом.
Цілий день вона провела у покоях. Тіло майже не боліло, проте спогади вперто не поверталися. Ввечері до неї зайшла Розалія, служниця, котра приносила їй їжу:
— Його Світлість чекає на тебе у залі.