Глава 2

Дівчина дивилася на щойно зачинені двері.
— Мужлан! Грубіян! — бурмотіла вона крізь зуби. — І… і… — дівчина зморщила лоба. — До речі, а хто він взагалі?
Селена мовчки простягнула чашу з брунатним напоєм. Дівчина взяла її в руки, піднесла до губ і зробила ковток. Горло одразу обпекло, а очі засльозилися. Цілителька гордовито задерла підборіддя:
— Вейлан, наш альфа.
Альфа? Від почутого дівчина ледь не захлинулася гірким напоєм. З грудей вирвався кашель. Не дивно, що він такий зарозумілий, із цим поглядом згори вниз, з владним тоном. Оговтавшись, дівчина віддала чашу:
— Це він мене знайшов?
— Тебе знайшли перевертні під час обходу. Вейлан теж був серед них.
— Це правда, що у нього немає істинної пари?
— Не зовсім, — Селена прикусила губу.
Дівчина стиснула руки в кулаки. От, вовчисько капосне. Він її обманув. Вона знала, що це тяжіння не може бути просто так. Його запах манив, серце билося як скажене, до чоловіка притягувало невидимими нитками. Цілителька продовжувала:
— На Вейлана наклали прокляття. Навіть якщо його істинна пара буде поруч, то він не відчує цього. Багато дівчат обманювали, через його високий статус, називалися його парою і це тільки підірвало його довіру до жінок.
— То я можу бути його парою? — в очах дівчини горіла надія. Селена похитала головою:
— Ти точно ні. У тебе є мітка, судячи з усього свіжа. Вейлан ніяк не міг її накласти. Ти істинна пара для іншого. Не дивно, що Вейлан тобі сподобався, він вродливий, видний чоловік, але аж ніяк не твоя пара.
Селена забрала порожню чашу з рук дівчини. Цілителька підвелася та попрямувала до виходу. Поранена ще раз глянула на укус:
— Гадаєте, я щось згадаю?
— Сподіваюся на це. Можливо спочатку виникнуть окремі образи, уривки, а потім ти зможеш скласти їх в окрему картину. Раджу зосередитися і пригадати звідки у тебе цей кулон. Вейлан розізлиться, якщо ти не даси відповідь на його питання.
Дівчина стиснула ковдру. Їй хотілося якнайшвидше все згадати. Той, хто на неї напав, міг бути поруч, всміхатися їй, а вона навіть не здогадуватиметься, що поруч ворог. Селена пішла спати у сусідню кімнату. Дівчина дивилася у вікно, в яке заглядав блідий місяць. Очі заплющилися від легкої дрімоти.
Вона здригнулася від скрипу підлоги. Ще один скрип почувся ближче. Хтось тихо та повільно наближався. Дівчина затамувала подих і глянула на двері. Невідомий стояв у тіні. Темна висока фігура у чорному плащі з накинутим на голову капюшоном породила страх у серці.
— Ти не мала вижити, — до неї донісся хриплий шепіт.
Вона намагалася піднятись, але тіло не слухалось. Рука потягнулась до столика, пальці спіймали якусь склянку і дівчина жбурнула її в темряву. Склянка впала на підлогу та озвалася дзвінким звуком. Тріск скла свідчив про наближення ворога.
Різкий рух і нападник кинувся вперед. Дівчина закричала та закрила голову руками, наче це врятує її від смерті. Двері з гуркотом відчинилися і на порозі з'явився Вейлан.
— Не чіпай її!
Він врізався в нападника, зметнув його до стіни. Чоловік перетворився на великого вовка та стрибнув у вікно. Скло порозліталося у різні боки, і нападник впав на траву. За мить він зник у нічній темряві. Важко дихаючи, Вейлан стояв посеред кімнати. В його очах вирувала справжня буря, вогонь та лють.
— Ти поранена? — він кинувся до дівчини.
Вона тремтіла. Слова застрягли у горлі й змогла лише хитнути головою. Дівчина сіла, підібравши ноги під себе. Перелякане серце скажено билося під грудьми, венами прокочувався страх.
— Він сказав, що я не мала вижити. Хто то був?
Вейлан зціпив зуби. Він запалив свічку та підійшов до розбитого вікна.
— Не знаю, не встиг роздивитися його обличчя. Мабуть, хтось з наших, але я не відчув його або хтось з іншої зграї. Хай там як, але він опинився надто близько.
У кімнату увірвалася Селена. Розкуйовджене волосся та заспані очі, свідчили, що жінка щойно прокинулася. Її стурбований погляд впав на дівчину, а потім на вікно:
— Що тут сталося?
— Хтось хотів її вбити, — Вейлан розвернувся до цілительки. — Я завадив в останню мить. Нападник перетворився на вовка та втік. Не виключено, що він повернеться. Я забираю дівчину звідси. У своєму маєтку я зможу забезпечити гідну охорону.

— Але Райдан і Марвік її охороняють, — Селена підійшла до столу та почала збирати баночки з маззю та настоянками у торбинку. Вейлан випростався:
— Їх приспали. Вони біля хижі без свідомості. Збирайся, — чоловік глянув на дівчину. Вона ще більше закуталася у ковдру:
— Мені не має що збирати. У мене нічого немає, навіть сукні. Та, що була на мені, прорвалася.
У темних очах чоловіка блиснув зацікавлений вогник і дівчина пошкодувала, що уточнила таку деталь. Селена спохватилась:
— Я дам тобі одну зі своїх суконь, — жінка звернулася до альфи, — щоб доїхати до маєтку, можете взяти мого коня та запрягти віз. Дівчина надто слабка, щоб йти таку відстань.
— Добре, я все підготую, — Вейлан вийшов з кімнати.
Цілителька відчинила скриню біля стіни та почала перебирати речі. Зрештою, вибрала звідти сірувату сукню, більше схожу на довгу сорочку.
— Доведеться одягнути це. Мій одяг на тебе завеликий, ти дуже тендітна. Сукня виявилася завеликою на дівчину. Її обережно підв’язали поясом на талії, а ноги взули у старі, дещо потерті калоші. Дівчина схопила Селену за руку:
— Я боюся з ним їхати. Цей Вейлан хоч не вб'є мене?
— Якщо у цьому світі і є хтось, хто не дозволить тобі загинути, навіть якщо сам цього не хоче, то це Вейлан. Навіть розгніваний і обдурений, він усе одно рятує. Це його природа. Сьогодні він захистив тебе і навряд чи хоче нашкодити. Довірся йому, хоча б сьогодні
Дівчина на мить заплющила очі. Її серце калатало так голосно, що вона боялась, що Селена почує його. У дворі загуркотіли колеса об каміння та почувся цокіт копит. До хижі під’їхав віз. Селена поправила сукню на плечах дівчини й відчинила двері навстіж:
— Йди. Час рушати.
Невпевненими кроками дівчина вийшла на вулицю. Тримаючи вовняний плед, Вейлан стояв біля воза, наполовину наповненого сіном. Посередині розтягнулася стара накидка. Альфа простягнув руку. Дівчина схопилася за його долоню й тілом пробігся струм, вкриваючи шкіру невидимим вогнем. Він допоміг їй сісти у віз, накинув на неї плед, а сам примостився поруч та взяв до рук вуздечку. Селена поставила торбинку з ліками на сіно.
Під світлом місяця, віз поїхав вперед. Мимоволі глянула на чоловіка. Чорні очі дивилися вперед, темне волосся спадало до вух, а легка щетина вкрила суворі риси обличчя. Вейлан сидів близько. Варто лише простягнути руку і вона торкнеться до нього. Запах чоловіка панував довкола. Здавався знайомим, теплим, рідним. Внутрішня вовчиця дівчини тужливо завила. Вона мріяла заритися у його обійми, відчути кожну клітинку тіла. Її груди стиснулися, а очі запекли. Несправедливо! Вона намагалася не думати про чоловіка, який із суворим виразом обличчя сидів мовчки. Дівчина переконувала себе, що їй здається, вона щось плутає. Вейлан не її істинна пара, ці почуття викликані шоком, переляком від нападу. Як казала Селена — це проста симпатія. Мабуть, у справжніх істинних пар, це тяжіння ще більше.
— То, як мені тебе називати? — Від голосу Вейлана, дівчина здригнулася. Він заговорив раптово, наче відчув її соромітські думки. Вона стиснула плечима:
— Як хочеш. Я не пам’ятаю свого імені.
— Добре, нехай буде Міраель, — альфа уважно стежив за реакцією дівчини. Вона поправила ковдру, котра сповзла з плеча:
— Нехай, гарне ім’я. Як ти опинився біля хижі?
— Я й нікуди не йшов. Поговоривши з тобою, наказав своїм вовкам стояти на варті. Гуляв лісом й відчув, як щось сталося з вартовими. Точніше, не міг ментально з ними зв'язатися. Одразу поспішив до хижі й встиг прогнати нападника. Шкода, що не зміг його схопити чи побачити обличчя.
— Прийшов би ти на кілька секунд пізніше, і… — дівчина обірвала себе на пів слові. Не хотілося думати, що було б у такому випадку. Вейлан напружився:
— На щастя, цього не сталося. Я послав гінця до клану Місячних примар. Там розпитають, чи не зникла у них дівчина. Можливо пощастить і ти саме з цього клану.
— А якщо ні? — дівчина нервово облизала губи. Чомусь здавалося, що його відповідь їй не сподобається. Вейлан змахнув віжками й кінь пришвидшився.
— Тоді ти з ворожого клану, клану Нічних Тіней.
З холодного тону чоловіка, Міраель зрозуміла, що у такому випадку їй не пощастить. Вона насупила брови:
— Чому одразу з ворожого? Невже більше немає варіантів?
— Нема. На цій території проживають три клани: Тіньових Стражів, — це ми, Місячних Примар, – це наші друзі, та Нічних Тіней — це наші вороги.
— За що ворогуєте? — щоб краще чути розповідь Вейлана, дівчина підсунулася ближче до нього.
— Це давня історія. Почалося все через суперечку за володіння Тіньовими землями, а закінчилося кровопролиттям та вбивством. Таке не забувається, тож, якщо ти з ворожого клану, то дарма я тебе рятував.