Розділ 19. Гроші батька

До ресторану я прийшла на десять хвилин раніше.

Не тому, що хотіла зустрічі. Просто запізнення дало б батькові перший доказ моєї ненадійності ще до розмови. Він уже сидів за столиком біля вікна й переглядав папери.

— Сідай, — сказав замість привітання.

— У мене сорок хвилин. Марка забирає Олеся, але потім маю змінити її.

— Можеш найняти няню, якщо погодишся.

Він підсунув теку. Усередині лежав проєкт договору позики на суму першого внеску. Без відсотків, на сім років. Окремо — угода про моє зобов’язання забезпечувати його спілкування з Марком щотижня та під час частини свят.

— Це два різні питання, — сказала я.

— Тому два документи.

— Але гроші отримаю, тільки якщо підпишу обидва.

— Я хочу гарантій.

— Стосунки з дитиною не купують договором позики.

— А мати не використовує дитину, щоб карати дідуся.

— Я не караю. Після суду Інна пропонувала зустріч у центрі. Ти відмовився.

— Не збираюся бачитися з онуком під наглядом чужої жінки, ніби я небезпечний.

— Ти намагався забрати його в мене. Я хотіла першої зустрічі з фахівцем.

— Суд вирішив, що ти можеш лишити дитину. Не вирішив, що маєш право викреслити сім’ю.

— Мама бачиться з нами. Олеся теж.

— Вони виконують твої правила.

— Вони домовляються.

Батько покликав офіціанта й замовив обід на двох. Я попросила тільки воду.

— Прочитай фінансову частину, — сказав він. — Ти не знайдеш кращих умов.

Це було правдою. Не було застави, відсотків і штрафу за дострокове погашення. Щомісячний платіж я могла витримати навіть у слабкий сезон. Якби такий договір запропонував банк або Олеся, підписала б одразу.

— Чому сім років ти не запитував про Марка? — запитала я.

— Не сім.

— Йому майже шість.

— Я стежив, як ви живете.

— Через судові папери?

— Через матір, Олесю. Знав, коли він хворів, коли пішов у садочок. Бачив фотографії.

— І жодного разу не подзвонив.

— Ти дала зрозуміти, що не пустиш.

— Ти не перевірив.

Він закрив теку.

— Добре. Я помилився. Треба було прийти раніше.

Я чекала продовження. У батькових вибаченнях завжди було «але».

— Але ти теж могла зробити крок, — додав він.

— Ось.

— Що «ось»?

— Навіть зараз ти не можеш відповісти за свою відсутність, не поділивши її зі мною.

— Бо ми обоє вперті.

— Ти був дорослим батьком. Я — вигнаною п’ятнадцятирічною дівчиною з вагітністю.

— Тобі вже двадцять один. Скільки ще років пояснюватимеш кожне рішення тим днем?

— Не кожне. Тільки рішення не давати тобі контроль в обмін на дім чи гроші.

Офіціант приніс салати. Батько почав їсти. Я не торкнулася тарілки.

— Ти прогледіла хороший шанс через Дениса, — сказав він. — Я намагався втрутитися до того, як він нашкодить.

— Ти втрутився після скарги, щоб забрати Марка.

— Бо побачив, що мав рацію.

— Мав рацію, що Денис виявився ненадійним. Не мав — що я не здатна піти.

— Ти пішла завдяки Олесі й соціальним службам.

— Так. Прийняти допомогу — не поразка.

— Тоді прийми мою.

— Без другого документа.

Батько відклав виделку.

— Ні.

— Тоді це не допомога. Це угода.

— У бізнесі все є угодою.

— Марко не бізнес.

Я зібрала папери й повернула теку.

— Якщо хочеш із ним познайомитися, напиши Інні. Перша зустріч буде з нею або психологинею. Без розмов про суд, мою невдячність і те, що він мав жити у вас. Якщо Марко захоче продовжувати, домовлятимемося далі.

— І ти вирішуватимеш, що мені говорити?

— Я встановлю межі для шестирічної дитини, яка тебе не знає.

— Тоді грошей не буде.

— Я зрозуміла.

Він дивився, як я вдягаю пальто.

— Пекарня закриється, — сказав батько. — Ти втратиш роботу, а Софія — справу. Усе через твоє бажання щось мені довести.

— Якщо погоджуся, доводитиму Маркові, що його час можна обміняти на квадратні метри.

— Ти йому навіть не скажеш.

— Я знатиму.

На вулиці я зателефонувала Софії.

— Відмовилася, — сказала я.

— Добре.

— Ти навіть не запитаєш умови?

— Якби вони були прийнятні, ти не дзвонила б таким голосом.

— Угода без відсотків. Але він хоче гарантований доступ до Марка.

— Тоді це відсотки. Просто платиш не грошима.

— Ми втратимо приміщення.

— Можливо.

— І пекарню.

— Можливо.

— Ти зовсім не сердишся?

— Серджуся на те, що ти взагалі розглядала. Не на відмову.

Софія сказала прийти після закриття. Коли я приїхала, у пекарні вже були Олеся й бухгалтерка. На столі лежали мої розрахунки, договір про приміщення й кілька нових аркушів.

— Що це? — запитала я.

— Інший варіант, — відповіла Олеся. — Я вношу частину грошей як позику бізнесу з фіксованим строком повернення. Без права керувати виробництвом, бо нічого в ньому не розумію. Але з правом бачити квартальні звіти.

Я подивилася на суму.

— Це твої гроші на квартиру.

— Не всі. Перший внесок відкладу на два роки.

— Ні.

— Ти щойно відмовилася від безвідсоткової позики, а тепер відмовляєшся від моєї. Може, справа не в умовах, а в тому, що ти взагалі не вмієш брати гроші від рідних?

— Я не хочу, щоб ти втратила квартиру.

— Я теж. Тому це не подарунок. Є договір, графік і забезпечення частиною обладнання. Бухгалтерка все пояснить.

— А якщо бізнес прогорить?

— Продасте обладнання, отримаю частину назад. Решта буде моїм ризиком.

— Чому ти готова?

Олеся втомлено усміхнулася.

— Бо вкладала в тебе ще з синьої краватки на випускний. Нарешті хочу офіційний прибуток.

Я засміялася й одразу заплакала. Сестра дала серветку.

— Не розмазуй туш по фінансових документах.

Бухгалтерку звали Ірина Олександрівна. Вона не дозволила нам підписати навіть попередню домовленість того вечора.