Розділ 17. Суд за мого сина

До суду я вдягнула темно-сині штани й білу сорочку, яку позичила Олеся.

Катерина просила не намагатися виглядати старшою. Суд знав мій вік із документів, а надто суворий костюм не додавав доказів. Я все одно зібрала волосся й зняла сережки. Хотілося прибрати з себе все, за що можна зачепитися поглядом.

Марко залишився з вихователькою, яка працювала в кризовій квартирі. Олеся мала свідчити й не могла сидіти з ним увесь день. Софія теж чекала виклику. Інна принесла звіти й акти обстеження.

Батьки приїхали разом. Батько був у тому самому костюмі, в якому ходив до служби. Мама вдягнула сіру сукню й тримала сумку обома руками. Побачивши мене, зробила крок, але батько сказав щось тихо, і вона залишилася поруч із ним.

Денис прийшов останнім. Не привітався ні з ким.

— Не дивись на них, якщо це збиває, — сказала Катерина. — Відповідай тому, хто ставить запитання.

— А якщо мама збреше?

— Я поставлю уточнювальні запитання.

— А якщо суд повірить їй?

— Рішення не ухвалюють за одним реченням. Дихай.

У сумці я тримала маленьку машинку Марка. Він дав її вранці й сказав, що вона допомагає не боятися лікарів. Я не стала пояснювати різницю між лікарнею та судом.

Перед від’їздом Марко плакав і не хотів залишатися з вихователькою. Я вже запізнювалася, але присіла біля нього.

— Мама повернеться після обіду, — сказала я.

— Не йди.

— Мені треба поговорити з людьми про наш дім.

— Вони прийдуть сюди?

— Ні. Я сама поїду.

Вихователька взяла його за руку й запропонувала полити квіти. Марко пішов, але озирнувся. У таксі я плакала й витирала обличчя паперовою серветкою, щоб не зіпсувати Олесину сорочку.

Катерина побачила машинку, коли я діставала документи.

— Можеш тримати в кишені, — сказала вона. — Тільки не стискай так, щоб залишилися сліди на долоні.

— Суддя подумає, що я дитина.

— Ти й була дитиною, коли все почалося. Приховувати це не треба.

Батько розмовляв зі своїм адвокатом тихо. Мама кілька разів дивилася на мене, але не підходила. Олеся хотіла привітатися з нею, потім передумала. Ми стояли в одному коридорі як дві родини, хоча мали спільні фотографії, адресу в старих документах і прізвище.

Секретарка попросила підготувати паспорти. Мій новий документ лежав поряд зі свідоцтвом Марка. На фотографії мені було шістнадцять, волосся зібране, очі втомлені. Батько бачив цей документ уперше.

— Ти навіть паспорт отримала без нас, — сказав він.

— Із допомогою служби.

— Чужі люди замінили батьків.

— Вони зробили те, від чого ви відмовилися.

Катерина торкнулася мого ліктя. Не час. Я відійшла.

До початку засідання представниця органу опіки попросила ще раз підтвердити, чи готова я до мирової угоди. Я повторила умови: Марко залишається зі мною, контроль коштів і навчання не передаю, можливе знайомство з дідусем відбувається поступово й без обговорення спору при дитині.

Батько відмовився.

— Вона диктує, як мені бачити рідного онука, — сказав він.

— Ви ще не бачилися, — нагадала представниця.

— Бо вона не дозволяє.

— Вам пропонували зустріч із психологом.

— Я не потребую нагляду.

У протоколі з’явилася ще одна відмова. Я зрозуміла, що навіть якщо програю, принаймні ніхто не зможе сказати, ніби не пропонувала безпечного контакту.

У залі було менше людей, ніж я уявляла. Суддя, секретарка, представниця органу опіки, ми з Катериною, батько з адвокатом. Свідки чекали в коридорі. Порожніх лав було більше, ніж зайнятих.

Справу назвали сухо: про захист інтересів малолітньої дитини та визначення тимчасового місця проживання. Моє життя вмістилося в номер провадження.

Батьків адвокат говорив першим. Він не називав мене поганою матір’ю. Казав «дуже молода», «травмована», «позбавлена стабільного житла», «змушена поєднувати навчання й роботу». Кожне слово окремо було правдою. Разом вони створювали дівчину, яка ледве тримається на ногах і не помічає дитину.

— Позивач не ставить за мету розлучити матір із сином, — сказав адвокат. — Він пропонує спільне проживання в належних умовах, де неповнолітня мати отримає допомогу власних батьків.

Катерина написала на аркуші: «Не реагуй».

Я стиснула ручку.

Потім виступала представниця органу опіки. Вона повідомила, що під час перевірок не виявлено загрози життю чи здоров’ю Марка. Дитина доглянута, має медичний нагляд, стабільно проживає з матір’ю в соціальній квартирі. Марта Коваль приймає соціальну допомогу, продовжує навчання й працює в межах погодженого графіка. Орган не вбачає підстав для розлучення матері з дитиною.

Я вперше за ранок видихнула повністю.

Батьків адвокат запитав:

— Чи є надане житло постійним?

— Воно надане за строковим договором із можливістю продовження, — відповіла представниця.

— Тобто гарантії проживання після завершення договору немає?

— Абсолютної гарантії житла не має значна частина орендарів. На сьогодні умови придатні, а Марта виконує програму переходу до самостійної оренди.

— Чи правда, що раніше вона вже змінила три місця проживання?

— Так. Спочатку через відмову батьків прийняти її з вагітністю, потім після завершення перебування в центрі, потім через припинення небезпечного спільного проживання з партнером.

Адвокат подякував. Його запитання мало показати нестабільність. Відповідь показала причини.

Інна свідчила довго. Розповіла про нашу першу зустріч, батькову умову, центр, навчання, народження Марка, оренду з Денисом і скаргу. Не прикрашала. Сказала, що я переїхала до Дениса до створення достатнього запасного плану всупереч її пораді. Визнала, що після розриву ми терміново шукали житло.

— Чи вважаєте ви відповідачку зрілою? — запитав батьків адвокат.

— У сімнадцять років людина не має досвіду тридцятирічної, — сказала Інна. — Але предмет оцінки — не абстрактна зрілість. Марта належно доглядає дитину, звертається по допомогу, навчається на помилках і не приховує поточних умов.