Розділ 10. Марко

Марко народився на тридцять четвертому тижні, у вівторок о четвертій дванадцять ранку.

До тієї ночі я думала, що пологи починаються так, як у відео для майбутніх матерів: перейми поступово стають регулярними, є час зібрати сумку, подзвонити близьким і доїхати до пологового. Я склала дитячі речі заздалегідь. Підгузки найменшого розміру, дві сорочечки, шапочки, шкарпетки від Дениса, документи й зарядний пристрій лежали в прозорих пакетах. Сумка стояла під ліжком у центрі.

У ніч, коли все сталося, я не встигла взяти її.

Прокинулася від болю близько другої. Спочатку вирішила, що Марко сильно штовхнувся. Останні тижні він рухався часто, особливо коли я лягала. Я сіла, випила води й почекала.

Біль не минув.

Коли я ввімкнула світло, побачила кров на простирадлі.

Після попередньої лікарні мені здавалося, що я вже знаю, як поводитися. Насправді я завмерла й не могла покликати чергову. У голові повторювалося лише одне: ще рано.

Юля почула, як упала склянка. Забігла до кімнати, побачила мене й натиснула кнопку виклику в коридорі.

— Дивись на мене, — сказала вона. — Не вставай.

— Сумка під ліжком.

— Заберемо.

— Подзвони Олесі.

— Уже дзвоню.

Тетяна Степанівна викликала швидку. Медики приїхали за одинадцять хвилин. Мені поставили систему просто в кімнаті, переклали на ноші й понесли сходами. Я просила сказати, чи живий Марко. Фельдшер відповідав, що серцебиття є, але потрібна лікарня.

У машині біль став постійним. Я тримала живіт обома руками, наче могла втримати дитину всередині.

— Не народжуйся зараз, — говорила я. — Будь ласка, ще рано.

Ніхто не дорікав, що дитина не слухає слів.

У приймальному відділенні мене повезли одразу до оглядової. Люди ставили запитання швидко, іноді двічі. Термін. Алергії. Попередні кровотечі. Група крові. Чи є хронічні хвороби. Де законний представник.

— Сестра їде, — сказала я.

— Мама або батько?

— Мама теж. Мабуть.

Лікарка дивилася на монітор. Покликала колегу. Їхні голоси стали короткими, професійними. Я почула слова «відшарування» й «дистрес», але не зрозуміла, що саме вони означають для нас.

— Будемо робити термінову операцію, — сказала лікарка. — Дитину треба діставати зараз.

— Він житиме?

— Неонатологи готові. Термін уже дає хороші шанси, але втрачати час не можна.

— Я хочу чекати Олесю.

— Чекати небезпечно.

Вона пояснювала згоду на втручання, а я дивилася на ручку. Пальці не слухалися. У коридорі з’явилася Олеся в пальті поверх домашньої футболки. Її впустили на хвилину.

— Я тут, — сказала вона й поцілувала мене в лоб.

— Подзвони Денисові.

— Подзвоню.

— І мамі.

— Уже.

— Якщо зі мною…

— Не договорюй. Лікарі знають, що роблять.

— Якщо зі мною щось станеться, не віддавай Марка татові.

Олеся стиснула мою руку.

— Ти сама йому це скажеш. Після операції.

Мене повезли коридором. Стеля складалася з однакових білих плит. Я рахувала лампи, щоб не думати. У операційній було холодно. Анестезіолог запитав ім’я й дату народження, попросив повторити, яку операцію мені мають робити.

— Дитину дістати, — сказала я.

— Кесарів розтин. Зараз заснеш.

— Скажіть мені, коли він народиться.

— Якщо прокинешся вже після, тобі все розкажуть.

Я вдихнула через маску. Останньою думкою було, що шкарпетки лежать у сумці, а сумка — невідомо де.

Прокинулася від голосів. Не розуміла, де перебуваю й чому не можу нормально поворухнутися. У горлі пекло, живіт болів, перед очима все розпливалося.

— Дитина, — сказала я.

Медсестра нахилилася.

— Хлопчик живий. У відділенні для недоношених.

— Вага?

— Дві тисячі сто грамів. Лікар потім розповість.

Я повторила число, щоб не забути: дві тисячі сто.

— Марко.

— Як?

— Його звати Марко.

Знову заснула.

Коли прокинулася наступного разу, біля ліжка сиділа Олеся. Волосся було зібране гумкою, у руках вона тримала мій телефон.

— Котра година?

— Майже дванадцята.

— Я хочу до нього.

— Поки не можна. Ти в палаті інтенсивного спостереження.

— Що з ним?

— Дихає з підтримкою, але лікар каже, стан стабільний. Він маленький, Марто. Та сердитий. Кричав, коли його забирали.

— Ти бачила?

— Через скло.

— А я ні.

— Побачиш.

Я спробувала сісти. У животі різко заболіло, медсестра наказала лежати.

— Чому я тут? Після кесаревого всі тут?

Олеся глянула на медсестру.

— Лікар пояснить.

— Що сталося?

— Була кровотеча. Тобі зробили ще одну операцію.

— Яку?

Сестра взяла мене за руку.

— Вони не могли зупинити кров. Довелося видалити матку.

Я зрозуміла значення слів окремо. Разом вони не складалися.

— Навіщо?

— Щоб урятувати тебе.

— А діти?

Олеся заплакала. Я бачила, як вона намагається стриматися, але сльози все одно текли.

— Ти більше не зможеш виносити вагітність.

У лікарні влітку я повірила необережній фразі про те, що можу більше не мати дітей. Це стало однією з причин залишити Марка. Потім інша лікарка пояснила, що ніхто не знає майбутнього. Я почала думати: колись, коли матиму квартиру й роботу, зможу народити ще одну дитину. Наступна вагітність буде запланованою. Я знатиму батька. Не ховатиму тести й не прокидатимуся з жахом.

Тепер цього майбутнього не було.

— Ви брешете, — сказала я.

— Марто…

— Поклич лікаря.

Лікар прийшов за двадцять хвилин. Сів біля ліжка й пояснив, що через передчасне відшарування плаценти почалася значна кровотеча. Після народження дитини матка не скорочувалася, стандартні заходи не допомогли. Команда зробила все можливе, але видалення органа стало способом урятувати моє життя.