Розділ 9. Хлопець, який мене не соромиться

Денис з’явився в пекарні через три дні з пакетом мандаринів.

— Це не мені, — сказала я.

— Я знаю. Софії Павлівні.

Він поставив пакет на прилавок і гукнув:

— Тітко Софіє, мама передала!

З кухні вийшла Софія, взяла мандарин і понюхала.

— Твоя мама знову купила три ящики, бо дешевше?

— Чотири.

— Скажи, що ми не консервний завод.

Тепер стало зрозуміло, чому Денис поводиться тут як знайомий. Його мати дружила із Софією, а дядько возив продукти. Він не шукав приводу побачити мене. Від цієї думки я водночас заспокоїлася й розчарувалася.

— Папка висохла? — запитав він.

— Так.

— Батько більше не приходив?

— Це не твоя справа.

— Я просто запитав.

— А я просто відповіла.

Софія кинула в нього рушником.

— Не заважай людині працювати.

Денис підняв руки, взяв один мандарин і пішов. Наступного разу приїхав із доставкою. Потім зайшов по каву. Ще через тиждень чекав на зупинці, коли я закінчила зміну.

— Ти випадково тут? — запитала я.

— Ні. Хотів провести.

— Навіщо?

— Бо ти мені подобаєшся.

Він сказав це без підготовки. Я озирнулася, чи не чує Софія.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Знаю, що ти працюєш у пекарні, вчишся й носиш усі документи із собою.

— Дуже глибокі знання.

— Можу дізнатися більше.

— Мені п’ятнадцять.

Денис перестав усміхатися.

— Я думав, сімнадцять.

— Усі так думають через живіт.

— А батько дитини?

— Його немає.

— Помер?

— Ні. Я не знаю, хто він.

Денис мовчав. Мене розлютила його пауза, хоча він мав право здивуватися.

— Тепер можеш іти, — сказала я.

— Чому?

— Бо наступне питання буде, як так сталося. Потім ти вирішиш, що я ненормальна.

— Я вже знаю, як бувають діти.

— Не смішно.

— Вибач. Я не питатиму.

— Ніколи?

— Поки сама не захочеш сказати.

Автобус під’їхав. Я зайшла, Денис залишився на зупинці. Через вікно бачила, як він дістав телефон. За хвилину прийшло повідомлення з незнайомого номера: «Це Денис. Номер узяв у Софії. Якщо проти — видали».

Я мала запитати Софію, чому вона роздає мій номер. Натомість зберегла його.

Наступного дня все ж запитала.

— Він сказав, що хоче вибачитися за недоречне запитання, — відповіла Софія. — Я дала номер, бо знаю його родину. Треба було спочатку спитати тебе.

— Треба було.

— Можеш заблокувати. Йому скажу, щоб більше не приходив без справи.

— Не треба.

Софія подивилася на мене поверх окулярів.

— Тоді визначся, на що сердишся.

Я сердилася на те, що всі навколо знали, як мене захищати, а я сама не розуміла, де закінчується звичайна увага й починається втручання. Номер, отриманий без дозволу, був неправильним. Повідомлення, у якому Денис відразу запропонував його видалити, здавалося чесним. Я відповіла: «Наступного разу попроси сам».

«Попросити твій номер, не маючи номера, складно», — написав він.

«Можна було прийти».

«Тоді прийду завтра».

Він прийшов із дядьком, але не підходив, доки я не закінчила пакувати замовлення. Потім простягнув телефон.

— Можна твій номер?

— Він уже є.

— Це офіційна частина.

Я надиктувала той самий номер. Денис записав і показав екран, ніби підтверджував правильність договору.

У центрі я розповіла про нього Юлі. Вона відразу запитала, скільки заробляє, чи має машину й де живе.

— Я не заміж за нього збираюся.

— Тоді навіщо розповідаєш?

— Просто пишемо одне одному.

— Хлопці просто не пишуть вагітним дівчатам.

— А що роблять?

— Або справді подобаєшся, або хочуть погратися в рятівника. Другі небезпечніші, бо потім виставляють рахунок.

— Денис не рятує мене.

— Добре. Тоді дивись, щоб не почав.

Юля сказала це й пішла купати Даринку. Її підозрілість здавалася наслідком власного хлопця. Я вирішила, що не всі чоловіки однакові, і мала рацію. Просто різні чоловіки можуть користуватися схожими словами.

Першу довгу розмову ми провели телефоном у суботу. Денис лагодив мотоцикл у дядьковому гаражі, я сиділа в коридорі центру, бо в кімнаті погано ловив зв’язок.

— У тебе живіт відразу було видно, — сказав він. — Чому ти думала, що я не зрозумів?

— Не знаю. Люди іноді вдають, що не бачать.

— Я бачив. Не знав віку.

— Тепер знаєш.

— Тебе це лякає більше, ніж мене.

— Бо проблеми будуть у мене.

— Я не зроблю нічого, через що будуть проблеми.

— Усі так кажуть.

Він помовчав.

— Той чоловік був старший?

Я хотіла завершити виклик. Денис швидко додав:

— Можеш не відповідати. Просто намагався зрозуміти.

— Що?

— Чому твій батько так поводиться.

— Йому не потрібна причина.

— Батьки не кидають дітей просто так.

— Мій кинув.

— Мій пішов, коли мені було десять. Але перед тим довго сварилися. Не прокинувся ж одного ранку з думкою зникнути.

— І це допомогло?

— Що?

— Знання, що він довго збирався.

Денис засміявся без веселощів.

— Ні. Мама досі каже, він повернеться, коли розбереться з боргами. Вісім років розбирається.

Я зрозуміла, чому він так легко втрутився в сварку з батьком. Денис побачив знайому роль і вирішив, що знає фінал.

— Я не чекаю свого, — сказала я.

— Батька?

— Чоловіка з випускного. Він не знає про дитину й не дізнається.

— А якщо випадково?

— Як? Він не знає мого прізвища.

— Ти не знаєш, що він знає.

Від цієї думки стало погано.

— Не говорімо про нього.

— Домовилися.

Денис дотримувався домовленості. Коли інші ставили запитання, він переводив тему. Це виглядало як захист, але я попросила не відповідати за мене.