Розділ 7. Будинок для чужих доньок

У центрі кожна річ мала підпис.

На полицях кухні були наклейки з номерами кімнат. На дитячих візках — прізвища матерів. Навіть губки для миття посуду лежали в окремих пластикових коробках, бо колись дві мешканки посварилися через те, хто чиєю користувався.

Моїй кімнаті дістався номер сім.

Першого ранку Тетяна Степанівна розбудила мене о сьомій і показала графік чергувань. У понеділок я мила кухню після вечері, у середу — сходи другого поверху, у п’ятницю допомагала на складі дитячих речей. Виходити треба було після запису в журналі. Повертатися — до дев’ятої. Усі відвідувачі показували документи.

— Я не ув’язнена, — сказала я.

— Ні. Але ми відповідаємо за неповнолітню мешканку, — відповіла вона. — Хочеш більше самостійності — покажи, що вмієш дотримуватися домовленостей.

Я зненавиділа графік за перші п’ять хвилин. За тиждень почала перевіряти його перед сном, щоб нічого не пропустити.

У центрі жили сім жінок і п’ятеро дітей. Найстаршій мешканці було тридцять шість, наймолодшій — сімнадцять. Вагітною, крім мене, була двадцятирічна Аня. Вона майже не виходила з кімнати й щодня телефонувала чоловікові, який обіцяв забрати її «після зарплати». Зарплата мала бути щоп’ятниці, але він не приїздив.

Юля знала всі правила й усі способи не сваритися з черговими. Вона показала, де сушити білизну, щоб її не займали, коли краще йти в душ і чому не можна залишати продукти без підпису.

— Тут ніхто не краде, — пояснила вона. — Просто всі випадково беруть чуже, коли голодні.

— Давно ти тут?

— Чотири місяці. Ще два — і треба переїжджати.

— Куди?

— Якби знала, не рахувала б дні.

Юлі було сімнадцять. Вона завагітніла від хлопця на шість років старшого. Після народження Даринки він почав забирати її виплати, а одного разу виставив із квартири вночі. Юля розповідала про це буденним тоном, наче пояснювала маршрут автобуса.

— Він приходить? — запитала я.

— Двічі приходив. Його не пустили. Тепер пише, що забере дитину через суд.

— Може?

— Інна каже, самими повідомленнями дітей не забирають. Але я все одно зберігаю кожне.

Вона показала папку в телефоні. Я подумала про номер дванадцять, чотири слова на аркуші й чоловіка без обличчя. У Юлі був ворог, якого можна назвати. Мій навіть не знав, що ним став.

Інна приїздила двічі на тиждень. Разом ми склали план: медичний облік, початок навчання, пошук безпечної роботи, документи на соціальну допомогу після народження й житло після завершення строку в центрі. У плані було багато клітинок і дат. Жодної відповіді на запитання, як я житиму через рік.

— План не гарантує, що все вийде, — сказала Інна, коли я це зауважила. — Він показує наступний крок.

— А якщо наступний крок неправильний?

— Виправимо. Ти вже знаєш, що мовчки чекати гірше.

На перший прийом до жіночої консультації мене супроводжувала мама. Служба наполягла, щоб батьки брали участь хоча б у медичних питаннях. Вона чекала біля входу й не обійняла мене при зустрічі.

— Ти схудла, — сказала мама.

— Їжа там нормальна.

— Я не про їжу.

— А про що?

Вона подала пакет із домашнім печивом.

— Тато не знає, що я привезла.

— Він знає, що ти тут?

— Служба повідомила.

У кабінеті лікарка ставила запитання, а мама відповідала швидше за мене. Я попросила дозволити говорити самій. Вона образилася й сіла далі.

За результатами огляду вагітність розвивалася відповідно до терміну. Аналізи були без критичних відхилень. Лікарка знову пояснила, що попередня кровотеча не дає підстав стверджувати, ніби в майбутньому я не зможу мати дітей.

— Але ризик є? — запитала я.

— Ризики існують у будь-якій вагітності. Ти молода, організм ще розвивається, тому тобі потрібен уважний нагляд. Не перетворюй необережну фразу іншого лікаря на вирок.

Мама дивилася у вікно.

На виході вона запитала:

— Ти точно не передумаєш?

— Точно.

— Через те, що тобі сказали про безпліддя?

— Не тільки.

— А через що ще?

Я хотіла розповісти про серцебиття, але боялася, що це прозвучить як фраза з чужої історії. Насправді справа була не в кількох секундах звуку. У лікарні я вперше відчула наслідок свого рішення не як загрозу, а як когось окремого від мене. Когось, хто не просив ні народжуватися, ні зникати.

— Я не зможу після цього жити так, ніби нічого не було, — сказала я.

— Ніхто не зможе.

— Тоді навіщо вдавати, що аборт поверне все назад?

Мама притиснула сумку до грудей.

— Бо я хочу, щоб ти мала вибір.

— Ти хотіла, щоб я обрала те саме, що тато.

— Я боялася.

— Я теж.

Автобус до центру під’їхав. Мама запитала, чи може відвідати мене в неділю. Я сказала, що треба записатися в чергової. Вона кивнула, ніби я навмисно поставила між нами службовий стіл.

У неділю вона не приїхала.

Я чекала до п’ятої. Чергова двічі питала, чи залишати за мною кімнату для зустрічей. О шостій я подзвонила мамі сама. Телефон був вимкнений. Наступного ранку прийшло повідомлення: «Тато погано почувався. Не могла залишити».

Я написала: «Можна було попередити». Вона відповіла через годину: «Вибач».

Це було перше мамине вибачення. Воно не повернуло неділю, але я зберегла повідомлення.

За два тижні в центрі я навчилася відрізняти допомогу від обіцянки допомогти. Тетяна Степанівна не говорила, що завжди буде поруч. Вона казала: «У четвер після обіду поїду з тобою до лікаря». Інна не обіцяла знайти житло. Вона приносила три адреси й пояснювала, чому дві нам не підходять. Юля не казала, що виростить зі мною дитину. Вона просто стукала вранці й питала, чи йдемо разом до магазину.

Щосереди відбувалися загальні збори мешканок. Ми сідали в їдальні, обговорювали графік, витрати й конфлікти. На перших зборах Валя звинуватила мене, що я витратила забагато засобу для миття підлоги.