Вагітна В 15

Розділ 4. Я хотіла, щоб дитини не стало

Мама перепитала тричі.

Спочатку — чи справді я вагітна. Потім — чи справді не від Артема. Утретє — як можна не знати, від кого.

Я відповідала коротко. Кожна відповідь робила її обличчя чужим.

— Я була п’яна, — сказала я. — Прокинулася в номері сама.

— Ти пішла з чоловіком?

— Не пам’ятаю.

— Як можна такого не пам’ятати?

— Не знаю.

— Ти мусиш знати хоча б ім’я.

— Не знаю його імені.

Мама встала, пройшла до вікна й повернулася. У руці вона досі тримала коробку фолієвої кислоти.

— Це хтось із ваших?

— Ні.

— Звідки він?

— З іншого свята.

— Старший?

— Так.

— Наскільки?

— Не пам’ятаю його обличчя.

Вона заплющила очі. Я чекала, що мама обійме мене або принаймні сяде поруч. Натомість вона запитала:

— Хто ще знає?

— Олеся.

— Звісно.

Це «звісно» прозвучало як звинувачення сестрі. Я відразу стала на її захист.

— Вона хотіла сказати вам раніше. Я не дозволила.

— Вона доросла. Їй не потрібен твій дозвіл, коли йдеться про таке.

Мама взяла телефон.

— Не дзвони татові, — попросила я.

— Він твій батько.

— Саме тому.

— І що ти пропонуєш? Зустріти його вечерею, а після десерту повідомити, що п’ятнадцятирічна донька вагітна від невідомого чоловіка?

— Скажімо завтра, коли Олеся буде тут.

— Олеся вже достатньо допомогла.

Я стала між мамою й дверима.

— Якщо ти зараз подзвониш, я піду.

— Куди?

Я не знала. Це була порожня погроза, і мама це розуміла. Проте телефон відклала.

— До понеділка ми йдемо до лікаря, — сказала вона. — Усе підтверджуємо й вирішуємо, що робити. Татові скажемо після консультації.

— Я вже була в лікарки.

— З Олесею?

— Так.

— І вона приховала це від мене.

— Я попросила.

Мама зателефонувала сестрі. Не вийшла з кухні й не знизила голос.

— Приїдь, — сказала вона. — Негайно.

Олеся була вдома за сорок хвилин. До її приїзду ми з мамою не розмовляли. Я сиділа за столом. Мама ходила по квартирі, кілька разів відчиняла шафи й нічого з них не брала. Коли в замку повернувся ключ, вона вийшла в коридор.

— Ти знала майже місяць?

— Про ту ніч — так. Про вагітність кілька днів.

— І мовчала.

— Марта боялася.

— А я, на твою думку, зараз не боюся?

— Ти доросла. Вона ні.

— Не треба мене вчити, хто з вас дитина.

Олеся зняла взуття й зайшла на кухню. Сіла поруч зі мною, але не торкнулася.

— Ми консультувалися з лікаркою, — сказала вона. — Потрібні обстеження й законний представник.

— Які ще обстеження?

— Аналізи, визначення терміну, перевірка на інфекції.

Мама стиснула губи.

— Поліція?

— Це має вирішити Марта, — відповіла Олеся.

— Вона неповнолітня.

— Саме тому хтось дорослий мав не користуватися її станом.

Мама нарешті подивилася на мене не як на проблему, яку треба терміново сховати. У її погляді з’явився страх.

— Ти впевнена, що не погоджувалася? — запитала вона.

— Я нічого не пам’ятаю.

— Може, пам’ятаєш уривками.

— Я прокинулася сама. У мене був синець. Більше нічого.

Олеся різко повернула голову.

— Про синець ти не казала.

— Бо він нічого не доводить.

— Мамо, бачиш? — сказала сестра. — Вона весь місяць сама переконувала себе, що не має права називати це насильством.

— Не кажіть цього слова, — попросила я.

Мама сіла навпроти.

— Добре. Не казатимемо. У понеділок підемо до лікарні. Потім вирішимо щодо заяви.

— А щодо вагітності?

Вона відповіла не відразу.

— Ти не можеш народжувати в п’ятнадцять.

— Чому?

— Бо ти сама дитина. Бо не маєш освіти, роботи, дому. Бо ми навіть не знаємо, хто батько.

— Він не буде батьком.

— Ось саме.

— Ти вже вирішила за мене?

— Я кажу очевидне.

Олеся втрутилася:

— Спочатку консультація. Без тиску.

— Легко казати, коли відповідальність не на тобі, — відповіла мама.

— Відповідальність насамперед на Марті.

— Їй п’ятнадцять!

— А п’ять хвилин тому ти питала її так, ніби вона доросла й усе спланувала.

Я слухала їх і відчувала, що мене немає за цим столом. Вони говорили про моє тіло, моє навчання й моє майбутнє, а я сиділа між ними як папка зі складною справою.

— Припиніть, — сказала я.

Вони не почули.

— Припиніть!

Мама здригнулася.

— Я не знаю, чого хочу, — промовила я. — Але не хочу, щоб ви сварилися так, ніби мене тут немає.

Олеся замовкла першою.

Ми домовилися, що до понеділка нічого не робимо й не говоримо батькові. Мама забрала фолієву кислоту, потім повернула. На вечерю ніхто не лишився. Олеся поїхала, а я зачинилася в кімнаті.

Батько повернувся після дев’ятої. За стіною мама розповідала йому про роботу, сусідів, ціни на продукти. Жодного разу не затнулася. Я зрозуміла, що мовчати вона вміє краще за мене.

У неділю він поїхав на риболовлю. Мама зайшла до кімнати з аркушем, на якому записала адреси клінік.

— Я знайшла лікаря, — сказала вона. — Завтра о десятій.

— Наталія Іванівна вже дала направлення.

— Підемо до іншої. У лікарню, не в громадську організацію.

— Чому?

— Бо потрібен нормальний висновок.

— Та лікарка теж нормальна.

— Я не хочу сперечатися.

На аркуші поряд із адресою була записана ціна процедури. Мама спробувала прикрити рядок пальцем, але я вже побачила.

— Ти записала мене на переривання?

— На консультацію.

— Тоді навіщо ціна?