Розділ 3. Дві смужки

Уранці після третього тесту я вийшла на роботу.

Пекарня була не тією, яку я уявляла, коли дивилася відео про французькі десерти. Вона займала перший поверх старого павільйону на ринку. У торговельній залі продавали батони, пиріжки й солодкі булки, а за тонкою перегородкою стояли дві печі, тістоміс і металеві столи. Обладнання гуділо, підлога постійно була вологою, а повітря пахло дріжджами, олією та засобом для миття.

Власницю звали Руслана Петрівна. Вона подивилася на мої руки, запитала, чи справді мені сімнадцять, і не стала перевіряти документи.

— Перший тиждень платитиму щодня, — сказала вона. — Якщо не втечеш, оформимося.

— Не втечу.

— Усі так кажуть. Фартух бери на гачку. Волосся сховай. Телефоном користуємося тільки під час перерви.

Перші дві години я мила дека. Потім складала коробки, бігала до складу по начинку й переносила порожні лотки. Руслана Петрівна кілька разів нагадала не стояти без діла. Я й не стояла.

Мені здавалося: якщо рухатимуся достатньо швидко, не матиму часу думати про дві смужки. Після обіду думки справді зникли. Залишилися біль у спині й нудота від запаху гарячої олії.

— Ти снідала? — запитала пекарка Тамара.

— Так.

— Не схоже. Візьми булку.

— Не хочу.

— Тут не питають, хочеш чи ні. Знепритомнієш — мені тебе підіймати.

Вона поклала переді мною теплу булку без начинки. Я відкусила шматок і ледве проковтнула. Тамара дивилася, доки я не з’їла половину.

Зміна закінчилася о четвертій. Руслана Петрівна відрахувала гроші й сказала прийти наступного дня о п’ятій сорок. Я поклала купюри до кишені. Це були перші гроші, зароблені мною не на торті для знайомих. Раніше я б показала їх мамі. Тепер купила в аптеці фолієву кислоту, бо прочитала, що вагітні її приймають, а потім розсердилася на себе й викинула коробку до урни.

За двадцять метрів повернулася, дістала її та витерла серветкою.

Я не вирішила залишати дитину. Не мала права поводитися так, ніби вже вирішила. Водночас думка, що через мою впертість із нею щось станеться, лякала більше, ніж я могла собі пояснити.

Олеся чекала біля нашого під’їзду. На ній була робоча блузка стоматології, волосся зібране недбало, під очима темні кола.

— Ти де була? — запитала вона.

— На роботі.

— Якій роботі?

— У пекарні.

— Ти вчора дізналася, що вагітна.

— Саме тому мені потрібні гроші.

Сестра взяла мене за лікоть і відвела від під’їзду.

— Ти сказала власниці про свій стан?

— Звісно, ні.

— Тоді вона може дати тобі роботу, якої не можна виконувати.

— Я не хвора.

— Я знайшла лікарку. Вона прийме нас завтра, пояснить варіанти й не почне розмову з моралі.

— Я не піду.

— Чому?

— Бо не хочу чути варіанти.

— Ти маєш їх знати.

Я висмикнула руку.

— Звідки ти знаєш, що я маю? Ти ніколи не була вагітна.

Олеся відступила. Я одразу пошкодувала, що сказала це. Сестра колись розповіла, як у двадцять років завагітніла від хлопця, з яким збиралася жити. Вагітність урвалася на ранньому терміні. Вона лежала в лікарні сама, бо батькові сказала про запалення, а хлопець саме тоді вирішив, що не готовий до серйозних стосунків.

— Була, — відповіла вона. — І дуже добре пам’ятаю, як страшно не знати, що з тобою відбувається.

— Вибач.

— Підеш завтра?

— Я не можу. У мене зміна.

— Скасуй.

— Мене звільнять.

— Ти пропрацювала один день.

— І вже заробила більше, ніж мала в кишені.

Олеся потерла чоло.

— Гроші я дам.

— Ти сама позичаєш до зарплати.

— Це не твоя справа.

— А мої гроші — твоя?

Ми стояли біля чужого під’їзду й говорили дедалі тихіше, щоб не почули сусіди. Я розуміла, що сестра має рацію. Саме тому сперечалася ще впертіше.

— Я піду до лікаря, — сказала я. — Тільки не завтра.

— Коли?

— Наприкінці тижня.

— У п’ятницю.

— Добре.

— Я тебе заберу.

— Добре.

Олеся попросила показати гроші. Я не зрозуміла навіщо, але дістала купюри.

— Тепер ти знаєш, скільки заробила, — сказала вона. — Не треба заради такої суми доводити, що можеш працювати до непритомності.

— Я нічого не доводжу.

Вона дивилася на мене так довго, що я відвела очі.

Удома я сказала, що влаштувалася помічницею. Батько схвалив. Мама запитала, чи не заважатиме робота підготовці до навчання.

— До вересня ще півтора місяця.

— І все одно ти бліда, — сказала вона. — Може, після випускного шлунок зіпсувала.

— Уже минуло.

— Тоді чому не їси?

Батько глянув на мою тарілку.

— Бо перебирає. На роботі зголодніє — їстиме.

Наступного дня я прокинулася о пів на п’яту. Мама залишила на столі бутерброди в контейнері. Зверху лежала записка: «Поїж хоч у перерві». Я заховала її в кишеню фартуха.

Працювати стало важче. Мене нудило вранці, в обід і від будь-якого солодкого запаху. Я відчиняла двері до службового двору, робила кілька вдихів і поверталася. Руслана Петрівна вирішила, що я не звикла до спеки.

— Пий воду, — наказала вона. — І не геройствуй. Мені перевірки не потрібні.

Слово «геройствуй» зачепило. Я не почувалася героїнею. Я просто шукала межу, після якої можна буде прокинутися й побачити одну смужку.

У мережі траплялися історії про жінок, які втрачали вагітність через виснаження. Я не знала, чи це правда. Не шукала точних способів і не питала нікого. Просто погоджувалася на кожне завдання, яке давали, й не просила допомоги, коли втомлювалася. Мені здавалося, що я нічого не роблю навмисно. Лише працюю.

Ця брехня була зручною, доки в пекарню не зайшла Олеся.

Вона прийшла в четвер близько третьої. Я саме намагалася посунути в коморі мішок, який заважав відчинити нижню шафу. Тамара кричала з виробничої зали, щоб я не чіпала його сама. Я вже вхопилася за край.