Розділ 1. Випускний без Артема

До випускного залишалося шість годин, коли Артем сказав, що зі мною не піде.

Ми стояли за спортивною залою, де нас не бачила класна керівниця. На шкільному подвір’ї носили коробки з декораціями, хтось перевіряв колонки, а з відчиненого вікна кабінету музики втретє долинала та сама пісня. Я тримала в руках пакет із його краваткою. Вибирала її разом з Олесею, бо Артемові було байдуже, що вдягати, а мені хотілося, щоб на спільних фотографіях ми мали гарний вигляд.

— Що означає «не піду»? — перепитала я.

— Те й означає. Не хочу сидіти за одним столом із людьми, яких через тиждень забуду.

— Учора ти хотів.

— Учора ти ще не влаштувала допит через Поліну.

Поліна з паралельного класу виклала фотографію, на якій сиділа в Артемовій куртці. Знімок зробили біля річки напередодні ввечері. Артем сказав, що вона змерзла, а він просто дав їй куртку. Я запитала, чому вони були біля річки вдвох, якщо він нібито готувався до співбесіди. Він відповів, що там була ціла компанія. На фотографії компанії не було.

— Я поставила одне запитання.

— Сім разів.

— Бо ти сім разів відповів по-різному.

Він глянув на телефон. Я знала цей рух: зараз скаже, що поспішає, і залишить мене домовляти розмову самій із собою.

— У липні я їду до дядька в Польщу, — промовив він. — Може, на все літо. Може, залишуся довше. Я не збираюся звітувати тобі за кожну людину поруч.

— До чого тут літо? Сьогодні наш випускний.

— Нашого більше немає, Марто.

Слова були прості, і я зрозуміла їх одразу. Та все одно чекала, що він додасть щось інше. Наприклад, що злиться. Що ми поговоримо ввечері. Що він не це мав на увазі.

Артем мовчав.

Я простягнула йому пакет.

— Забери краватку.

— Залиш. Повернеш у магазин.

— Її купувала не я.

— Тоді віддай сестрі.

Він обійшов мене й пішов до воріт. Навіть не озирнувся. Я дивилася на синю клітинку крізь прозорий пакет і думала про те, що Олеся відклала з цієї краватки цінник. Повернути її вже не вийде.

Надія знайшла мене в порожньому кабінеті біології. Я сиділа на останній парті й удавала, що читаю повідомлення. Вона поклала поруч рулон двостороннього скотчу.

— Ви посварилися?

— Розійшлися.

— Сьогодні?

— Він уміє вибрати час.

Надя сіла на сусідній стілець.

— Ти все одно прийдеш?

— Мабуть.

— Не «мабуть». Ти два тижні робила десерти для солодкого столу. І сукню купила.

— Сукню позичила Олеся.

— Тим більше. Якщо не прийдеш, вона тебе вб’є.

Я всміхнулася, хоча смішно не було. П’ятнадцять мені виповнилося у квітні, і до сьогодні найбільшою катастрофою в моєму житті вважалася четвірка з алгебри за семестр. Батько три дні пояснював, що людина без дисципліни однаково погано розв’язує рівняння й будує майбутнє. Мама мовчки перерахувала мої оцінки та запитала, чи справді я збираюся вступати до кулінарного училища, а не до ліцею.

Артем тоді приніс мені морозиво й сказав, що через десять років ніхто не питатиме про мою алгебру. Я повірила. Він був першою людиною, поруч із якою я не почувалася меншою за свої помилки.

Тепер ця людина пішла, а я не знала, куди подіти краватку.

— Прийду, — сказала я.

— І правильно. Нехай бачить.

— Артема не буде.

— Тоді нехай не бачить. Ще краще.

Після репетиції я повернулася додому. Мама саме прасувала батькову сорочку, хоча на випускний батьків не запрошували. Він мав увечері зустріч із постачальником, і біла сорочка була для нього важливішою за мій настрій.

— Де Артем? — запитала мама.

— Удома.

— Він забере тебе о шостій?

Я зняла кеди й поставила їх рівно біля стіни.

— Ми посварилися. Я піду сама.

Праска зупинилася на рукаві.

— Через що?

— Не хочу говорити.

— Ларисо, не витягуй із неї, — озвався батько з кухні. — За тиждень помиряться.

— Не помиримося.

Він вийшов у коридор, застібаючи годинник.

— Тоді знайдеш іншого. Тільки не влаштовуй виставу на випускному. У вас там учителі, батьки одне одного знають.

— Яку виставу?

— Я тебе попередив.

Батько завжди попереджав раніше, ніж я встигала щось зробити. Не повертайся пізно. Не сперечайся з учителями. Не дружи з дівчатами, про яких люди говорять погано. Не викладай дурниць у мережу. Він називав це турботою. Коли я була малою, його правила навіть заспокоювали: якщо все виконувати, нічого поганого не станеться.

Того дня я вперше подумала, що погане іноді стається до порушення правил.

Олеся приїхала о п’ятій. Вона жила окремо вже третій рік, винаймала квартиру з подругою й працювала адміністраторкою у стоматології. Батько казав, що це тимчасово, доки сестра не знайде «нормального чоловіка й нормальну роботу». Олеся відповідала, що її теперішня робота платить за оренду, а вигаданий чоловік поки не заплатив нічого.

Вона принесла косметичку, лак для волосся й маленьку коробку з тістечками.

— Мама сказала, у вас похорон стосунків, — повідомила сестра, зачиняючи двері моєї кімнати. — Я принесла солодке на поминки.

— Дуже смішно.

— Не плакала?

— Ні.

— Брешеш погано. Це сімейне.

Олеся не стала питати подробиць. Посадила мене перед дзеркалом, вирівняла волосся й допомогла застебнути сукню. Темно-зелена, із закритими плечима й тонким поясом, на сестрі вона була до колін, на мені — трохи нижче. Мама двічі перевірила довжину й сказала, що тканина надто мнеться.

— Ти гарна, — сказала Олеся, коли ми залишилися самі.

— Для людини, яку кинули шість годин тому?

— Особливо для неї. Але сьогодні нічого не доводь Артемові. Він вирішив не приходити — це його втрачений вечір.

— Я не збираюся нічого доводити.

— Добре. Тоді в тебе не буде причин пити те, що вам обов’язково хтось принесе.

Я закотила очі.

— Я не мала дитина.