***

У мене все похололо всередині. Перед очима пробігли картинки, де я уявляла як розстрілюють полонених. У мене в очах потемніло і ноги підкосились, але якимось дивом я встояла на ногах.

• На розстріл? – не своїм голосом спитала я.
• На выход, не слышала?

Я наче на ватних ногах підійшла до нього.

• Руки!

Я послухалась. Я почула якийсь рух в інших камерах. Десь в глибині мене теплилась надія, що ми ще трохи поживемо.

Він зв’язав мені руки і вивів з камери. Я побачила, що інших так само вивели з камер. Але їм ще й зав’язали очі. Я нервово ковтнула комок, що сидів у горлі – ковток не допоміг і неприємний комок ще й досі лишався на місці.

• Этой завязывать? – запитав один з росіян.
• Та не. Еще упадёт. С пузом что-то случится, а нам потом отвечай, - відповів той.

За що відповідати? Якби нас хотіли вбити то за мою дитину точно ніхто б не переживав. Їй, мабуть, першій нашкодили б.

 Цей факт мене трохи заспокоїв. Може нас все ж таки ведуть на обмін? Ну це більш схоже на фантастику. Якби це був просто ще один перевід в іншу камеру то про нас би так не піклувалися.

Нас повели по нескінченно довгому коридору. Йшли ми хвилин двадцять, не більше, але мені здалося, що декілька годин. Моє серце калатало так, наче всередині були литаври. Хуууу. Треба заспокоїтись. Я дуже сильно переживала за хлопців. Мене весь цей час більш-менш жаліли і нормально до мене ставились. А над ними знущалися.

Боже, благаю, захисти нас усіх. До цього моменту Ти нас захищав. Невже Ти дозволиш щоб наше життя от так просто взяло і обірвалося після всього того, що ми пережили?! Ми ще не закінчили свою роботу тут на землі. Ми не можемо іти до Тебе. Благаю, захисти нас.

Я щиро вірила, що Він почує мою молитву. Він же стільки років…. ні, століть, захищав наш народ. Чому ж зараз ми не можемо бути тим самим народом, який потрібно захистити?!

Я уявила, як буде плакати мама над моєю труно. Як схилиться тато. Як прийде дід і скаже:

• Ну що, онуко, ти раніше за мене в пекло полізла. Не можна так, доню.

І закриє обличчя своєю шапкою із козирком, щоб ніхто не бачив його сліз. А якщо якась неслухняна сльозинка все ж таки посміє вилізти з-під шапки – він хутко зітре її зі щоки. А свідкам скаже, що піщінка потрапила і він полегшує іншим роботу у витяганні її з його ока.

 Назар з Каріною просто мовчки стоятимуть. Каріна, можливо, буде плакати. Але вона з тих, хто може втримати сльози. А Назар буде до останнього їх тримати. Він буде всім доводити, що він справжній чоловік і ніщо не змусить його заплакати. Я не ображусь на нього. Навпаки, я хочу щоб у нього це вийшло. Я ж знаю, що в глибині душі він ридає як ніхто інший. Як мінімум через те, що тепер у нього не буде безкоштовного репетитора по хімії, фізиці і математиці.

А я буду лежати собі в труні. Мабуть, холодно буде. Але тоді мені вже не буде нічого страшно. Бо я вже зустрінусь зі смертю. А вона справді така страшна? Мабуть, ні. Помирати боляче. Але Смерть лише виконує свою роботу – проводить людські душі із земного царства в Боже. Але всі їй приписують людські гріхи.

З такими веселими думками я вийшла на вулицю. Різке сонячне світло вдарило мені в обличчя, я прикрила очі. Очям треба було трохи часу щоб звикнути до цього світла. Але воно було до неможливості приємне. Я вдихнула повні легені свіжого повітря. Воно було прохолодне і розпливлось по тілу. Був ранок. Прекрасний осінній ранок. Я вже давно не бачила такого прекрасного ранку.

• Сюда веди их, - сказав один із тутешніх законних військових.

Нас повели в якісь повністю закриті машини. Краєм ока я побачила, що вивели усіх наших. Окрім двох – не було Сови і Моркви. Їх, я так розумію, розстріляли. У мене стиснулось серце. З Морвою ми були знайомі з дитинства. А потім він вступив в армію, а я на медичний. І це він був одним із тих, завдяки кому мені дозволили бути присутньою на їхніх заняттях. Я знала його маму. І не могла уявити, як сказати їй, що її сина більше немає вживих – «Доброго дня, Раїса Іванівна, Коля помер. Його застрелили…». І на цьому місті знадобляться мої професійні знання, оскільки у вона втратить свідомість або у неї станеться сердечний припадок.

Я би, мабуть, вмерла на місці, якби мені сказали, що мою дитину вбили. А потім воскресла б і пішла вбивати усіх росіян підряд, не розбираючись хто і що. Горе матері то одна з найстрашніших речей у світі. Любов матері то одна з найбільших сил у світі. І не лише в нашому. В усіх існуючих світах. Любов матері є і залишиться однією з найсильніших.

Ми усі сіли в машини. Це було не дуже велике «примішення», як то кажуть, без вікон, але з дверима. Там був жахливий запах. Ніби в тім машині перед нами перевозили покійників. Хоча, я не здивуюся якщо так воно і є.

Я допомогла зняти пов’язки з очей хлопцям, які сиділи поруч зі мною. Нас посадили у дві машини.

• Нас не розстріляли і то добре, - сказав наш командир. Він як раз сидів зі мною поруч і я зняла пов’язку з його очей.
• Але куди нас везуть, це питання, - сказав Козак.
• Сподіваюсь, що додому, - сказав Петрушка. Коли я почула від нього такі слова, в мені знову прокинулась надія. А якщо так воно і є? Може нас змогли обміняти?
• Це все прекрасно, але тут смердить ще гірше, ніж у моргу, - сказав Музикант.
• А тебе зараз запах найбільше бентежить?
• Нуууу, одне з. Бо краще вмерти від кулі, а ніж задихнутись у цьому смердючому скотовізнику.

Командир подивився на мій живіт. Мені якось навіть трохи ніяково стало. Я якось не уявляла собі я покажусь перед хлопцями з животом. Вони звичайно ж знають, що сталося, але ж…

• Буде дівчинка, - сказав нарешті командир.
• З чого така впевненість? – трохи здивовано запитала я.
• Бо таке могла витримати тільки жінка. Ще не народилася, а вже з матір’ю воює.