***

Я прокинулась через декілька годин після того як заснула. В камері нічого не змінилось: так само холодно і темно. Я потягнулась, похитала головою і вирішила трохи походити. Підійшла до решітки – біля камери нікого не було. В голові спливли сцени з фільмів, там де головний герой героїчно краде ключі від камери у наглядача, відчиняє двері і тікає з полону. Мене завжди дивувало, як в них виходить це зробити так професійно. Особливо коли це робить якась дівчина, яка ніколи не займалась нічим подібним. А ще як ніхто не чує відкриття замку, якогось шуму і т д.. І в кінці-кінців, як наглядач не помічає зникнення ключів? Це ж типу важлива річ і за нею потрібно слідкувати. А якщо ще керівництво зле. То там взагалі потрібно дуже добре слідкувати не лише за ключами, а й за зброєю та всім іншим.

В моєму випадку вкрасти ключі і героїчно втекти практично нереально. Чисто теоретично, можна було б змусити знову цих двох ідіотів зайти до моєї камери та підійти близько до мене. Але доволі великий ризик і багато так званих «Але». А ще якщо я втечу з камери, то мене скоріш за все спіймають десь в коридорі. Тут же на кожному кроці якийсь ідіот з рушницею. А навіть якщо вдасться втекти з в’язниці і якимось дивом дістатись додому, то невідомо що буде з хлопцями. Можна спробувати і їх визволити. Але натовп з приблизно 20 людей буде складно не помітити.

Короче, ця ідея відпадає (ахахахаха). Ніколи не думала, що буду про таке думати всерйоз.

• Ой у лузі червона калина похилилася,
  Чогось наша славна Україна зажурилася.
  А ми тую червону калину підіймемо,
  А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Я почала співати. Завжди так робила, коли на душі було зле. А на душі зараз було не дуже.

•  А ми тую червону калину підіймемо,
  А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Я почула відповідь. Нас ніщо не зламає! Нам мільйон разів казали щоб ми не співали. Але ми все-одно співаємо. В кінці-кінців ми один з найспівочіших народів світу.

• Всем замолчать! Петь нельзя! Запрещено! – звідкісь з’явився наглядач і почав кричати і перебивати.
• Та послухав би ти хоч раз. Може мізків додалось б хоч трохи, - сказав «Петрушка» (позивний нашого командира Миколая Петрушенко).
• Ты меня учить будешь, хохол необразованный? Да я лучше здохну, чем буду ваше вытьё слушать!

«Необразованний» тут лише він і його солдати. Бо усі хто у нас воював мали як мінімум військову освіту. А старші ще й якусь професійну, типу юристів, викладачів і т д.

У мене на обличчі з’явилась посмішка. Мені стало тепло від того, що мій командир недалеко від мене. А також, здається, я чула ще голоси «Місяця», «Колоска» і «Музиканта». Як добре одразу стало.

Я знову сіла на «ліжко». Мені б зараз якусь захалявну книжечку з олівчиком, да записати віршові строки, які спали на думку:

«Мені шкода цих людей,

Їхнє божевілля не пахне щастям,

У них немає щасливих ідей,

І, як наслідок, буде нещастя…»

Може після війни поетом стати? Буду як Бараш зі «Смішариків», сидіти цілими днями за письмовим столом і писати вірші. Цікаво, він писав лише вірші, чи може якусь прозу також? Прикольно йому там жилося: сидить, пише свої віршики цілими днями. А Копатич на городі працює, Совунія їсти готує і годують цього горе-поета. Та вони, здається, там єдині хто про інших от так дбав. І головне у відповідь вони нічого не отримували. Безкоштовно все робили. Прям як батьки для своїх дітей. А ще цікаво, по скільки їм там років було? Вони жили так як люди, чи так як звірі? Хммммм

Це вже довга філософська тема. Про це потрібно роздумувати усім філософським складом країни. Це ж питання світової важливості! (ахахахахаха)

• Гей, Квітко, ти як? – максимально тихо запитав Петрушка.
• У межах норми, - відповіла я (Квітка це мій позивний). Він іноді питав у мене як я. А також інших. Але нас іноді переводили в інші камери і місця. Мабуть, щоб ми точно не знали де хто. Ми не могли багато розмовляти, бо нам взагалі було заборонено розмовляти. Але коли нікого з наглядачів не було, ми трохи розмовляли. При наймі питали про стан один одного.
• Ви як? До мене явно краще ставляться ніж до вас, - спитала я.
• Все добре зі мною.
• Місяць, Колосок, Музикант, ви як? – спитала я тих, кого могла чути під час співу.
• Та нормально, якщо щось тут можна назвати нормальним, - відповів Місяць. У нього був дуже змучений та втомлений голос.
• Нормально.
• Нормально.
• Ви про мене забули.

Від цього голосу у мене все похололо. Це був Макс. Слава Богу він живий. І голос у нього доволі бадьорий.

• Та про тебе забудеш, Гетьман, а як же, - відказав командир.

Я здійняла очі до стелі, уявляючи, що це небо, і подякувала Богові, що Макс і всі інші живі.

Якщо подивитись на Макса і на Петрушку, то на командира більше схожий Макс, у нього ще й позивний більш підходящий. Але все через його прізвище. У нього воно Виговецький. Ми навіть спочатку думали зробити йому позивний Виговський. Але потім подумали, що Гетьман прикольніше. І з того часу він у нас новий Гетьман, який слухається Петрушку. Ми геніальні люди (вахахахаха).

До речі, мені хлопці радили назвати дитину Джавеліною або Байрактаром. Але я проти цих новомодних імен. І до того ж після війни у нас буде одна зброя рости, якщо діло так далі піде. Ні, слова гарні. Але ж не дитину так називати. Це якось навіть трохи принизливо – дитину на честь протитанкової зброї. Потрібно зброю на честь дитини називати. Тому у мене буде Анна. А якщо хлопчик? От з цим вже питання. Якось не знайшла я максимально підходящого імені для хлопчика. Якщо не придумаю, назву Віктором. А що, непогане ім’я. І у моїх батьків є друг Віктор, який мене дуже любив і майже за рідну дочку вважав. Цікаво, як він зараз? Коли я пішла в армію я про нього перестала питати у батьків. Питала лише про їхній стан. А про інших якось не встигала.