***

«- Мамо! Матусю! Мамочко!» - я кричала подумки. Я хотіла щоб зараз вона обійняла мене і сказала, що все добре. Хотіла притулитись до неї, закрити очі і знати, що вона мене від усього захистить. Але мами не було поряд. Я була одна в холодній в’язничній камері. Вона була не більше трьох метрів довжини і так само ширини. Єдиним джерелом світла були решітки дверей – звичайно ж, хто буде витрачати електроенергію на полонених.

У животі зрадливо заурчало – я не їла нічого з позавчора. Нас намагаються годувати якомога менше щоб ми не мали сил чинити їм опір.

Атмосфера тут дуже гнітюча. Я чула, що деяких з нашої бригади вивели на вулицю і просто розстріляли. Я не знаю кого. І мені страшно, що завтра можуть вивести усіх нас і так само розстріляти. Ми не люди для них.

Мене звати Даша Склярова. Я військовий парамедик. І полонена російської армії. Як я вже зазначала умови тут просто жахливі. Тут щури бігають з тарганами, годують через день якщо пощастить, нас намагались максимально ізолювати один від одного і розвели по окремим крихітним камерам. Я тут вже 3 місяці. Іноді я починаю співати українські пісні – так стає трохи легше. Чую, що в інших камерах починають підспівувати і на душі стає легше. Навіть посмішка трохи з’являється на обличчі. Я починаю розуміти, що я не одна, вони тут, зі мною. Але нашу пісню обривають російські наглядачі:

-Прекратить петь! Запрещено! – говорять вони. Вони ніби змії і брискають отрутою на нас. Але їхні слова нам вже не страшні. У нас вже імунітет на їхню дурість та ідіотизм. Вони якийсь час намагались нам довести, що Україна впала, що все, немає її більше. Що нас кинули і вже ніхто нас не забере. Я не вірили нічому з цього. Бо серце моє мені ще не сказало, що Україна мертва. Вона жива. Немає в росії такої сили, яка б могла знищити Україну. Ніколи янгол не схилить голову перед чортом. Яким би великим і сильним він не здавався.

Я би хотіла зараз з’їсти тарілочку маминого борщу, з салом і часником, і цибулькою. Хотіла б погладити свою собачку – Греточку – і кішечку – Лавандочку. Вони, мабуть, дуже сумують за мною. Коли я востаннє розмовляла з мамою, вона казала, що Грета почала вечорами голосно вити та скавчати, ніби мене кличе. Я також сумую за тобою, моя дівчинко….

Ні, не треба борщу. Хочу просто почути мамин голос. Хочу щоб вона сказала, що у них все добре. Що у неї пройшли болі в спині і татове коліно вже його не турбує. Я сподіваюсь, що Каріна вступил в університет Карпенка Карого на акторський факультет. В них вже мало початись навчання, здається… Вже напевно осінь…. А може ще літо? Весна вже точно мала минути. І літо також. Мабуть….

В цій камері так холодно ніби зараз зима. І я не знаю яка зараз точно пора. Нас не виводять з камер.

Єдине по чому я можу орієнтуватися в часі, це мій живіт. У мене всередині живе і росте маленька дитинка – моя єдина сусідка. Вона дає мені надію, що життя продовжується. Це вже має бути п’ятий місяць. Я сподіваюсь, що вона з’їдає усю їжу, яка у мене є. Я хочу щоб вона була здорова. Але це можливо лише якщо Бог зробить чудо, бо з точки зору медицини здорову дитину народити от так проводячи вагітність практично неможливо.

Я знаю, що мої батьки намагаються якось витягнути мене звідси. Я знаю, що вони віддадуть все, щоб тільки визволити мене звідси. Але….. не мають вони стільки сил і грошей, і зв’язків, щоб їм це вдалося. Ми з крихіткою можемо сподіватися лише на чудо. Але моє життя це і є чудо. Я стільки разів могла вмерти на полі бою. Стільки разів уламки від будинків падали в декількох сантиметрів від мене, що казати ніби Бога немає то просто безглуздо. Мій Ангел-Охоронець мабуть дуже втомлений та сивий. Да, Друже, підкинула я Тобі проблем. Але ми з Тобою врятували багато життів, що шкодувати про щось немає сенсу. Я не шкодую ні про що.

Руки холодні. Хочеться якось зігрітись, але як? Гарячий чай тут не дають (ахахахаха). Гарячий чай? Ото як прийде щось в голову то хоч стій, хоч падай. Я би подивилась на картинку, як полонені з наглядачами п’ють чай разом, з печивом. Ото картина б була. Мона Ліза відпочиває.

Так не хочеться згадувати зараз нічого поганого, тому про свій військовий час я розповім пізніше. А зараз розповім трохи про себе та свою сім’ю.

Ви вже знаєте, що мене звуть Даша. Мама моя певний час намагалась привчити мене говорити всім, що я Дар’я – так солідніше звучить. Але в неї нічого не вийшло. Дар’я то занадто офіційно і взагалі поки не для мене. Цей апостроф ніби відділяє мене від інших людей, кажучи, що я Дар’я Сергіївна – дуже поважна особа, тому тримайте певну дистанцію. Та звертайтесь до мене на Ви і пошепки.

Мені 21 рік, я закінчила 4 курс медичного університету і пішла воювати. Ну як воювати. Я медик. І воюю по своєму. Мою маму звати Оксана (по батькові нікому не треба), а тата, як ви вже могли зрозуміти, Сергій. У мене є старша сестра та молодші брат і сестра – старша сестра Марія (їй 23 роки, вона хімік і зараз живе і працює в Японії – я би з’їздила до неї якось). Брата звуть Назар, йому 16, він ще маленький (хоча сам заперечує цей факт постійно намагається зображувати дорослого) і вчиться в школі. А сестра, як ви раніше бачили, Каріна – їй 17, скоро має виповнитись 18 – чи вже виповнилось? – і вона дуже хотіла стати акторкою. У неї є непогані шанси. Скандали вона закатує дуже професійно.

Ще є бабусі дідусі, двоюрідні брати  сестри, а також друзі і далекі родичі. Короче сім’я у нас велика і у більшості випадків дружня. Чому у більшості випадків? Бо коли ми усі збираємось у бабусі Олени і дідуся Кирила (татові батьки) дома, то неодмінно закатається такий скандал, що про нього будуть усім селом говорити ще рік, або до наступної нашої зустрічі. Сімейний скандал то вже традиція. Якщо ми жодного разу не посваримось за час перебування разом, то вважайте, що час проведений дарма. Мої дядько з тіткою такі забобонні, що минулого разу зчинили сварку за декілька хвилин до нашого від’їзду – коли вже всі збирались в машини сідати. Але так ми живемо мирно і дружно (нууууу майже))).