37. Богдана. Порада від подруги

Коли я повернулась, то побачила, що Сем з кимось розмовляв по телефону і відразу, як побачив мене, завершив розмову. Невже то знову та дівчина, протеже його матері? Відчула трохи ревнощів, хоча й думала раніше, що я не ревнива. 

— Бачу, дівчата тебе не залишають у спокої, — вирішила відбутися жартом, вказавши на телефон у його руці. 

— З чого ти взяла, що то були дівчата? — запитав він здивовано. 

— Не знаю, це просто припущення, ти ж ніби не цікавишся хлопцями, — я знизала плечима. 

— Це моя мама була, ось, — він показав мені екран з викликами і останнім там дійсно був вхідний дзвінок від контакту "мама". Там ще фото охайної жінки років пʼятдесяти на аватарці контакту стояло… 

— Он як, тоді вибач, — знітилась я. — Просто ти якось так швидко завершив розмову, побачивши мене, що я запідозрила щось неладне…

— Мама сказала, що ми маємо до них приїхати, щойно повернемось з Карпат, — я зітхнув. — Це мене трохи спантеличило. 

 — Ми? — я була дуже здивована. — Вона знає про мене?

— Схоже, їй Аля розповіла… — сказав Сем. — І тут є нюанс. Щоб вона не була проти наших стосунків, мені довелось про дещо її обманути.

 Моє серце пропустило один удар, я подумала, що коли тут втрутилась Аля, можна чекати якої завгодно капості…

 — Про що саме обманути? — спитала я невпевнено. 

— Про дитину, — відповів Сем, зітхнувши. 

 — Ти не сказав, що я вагітна? — я зітхнула. 

— Ні, ну зрозуміло, що таке ми не приховаємо, — тут же похитав він головою. — Але… Я сказав їй, що це моя дитина. Ну, вона і так так думала… Тож я просто цього не заперечив. 

Моє серце шалено закалатало в грудях. Мабуть, на моєму обличчі все було видно, як на долоні. 

 — Ну, в принципі, це слушна думка, — пробурмотіла я. — Бо інакше твоя мама була б проти наших стосунків…

— Можливо, — кивнув Сем. — Бо ж в будь-яку мить міг заявитись її батько і все таке… Попив би мені крові.

“Це ти її батько”, — мало не вирвалось у мене. І все ж чомусь я змовчала. Мені хотілося повідомити йому про це в якійсь урочистій, романтичній обстановці, а не отак, між іншим. Ну, це скоро станеться, я обов’язково йому все розповім. Думаю, він дуже зрадіє і перестане ревнувати мене до бідного Веніаміна…

 — Я дуже рада, що ти так сказав, — видихнула я, дивлячись йому в очі. 

— Правда? Я думав, ти будеш не дуже вдоволена, — сказав він з сумнівом. — Бо я ніби так виправдовуюсь. А я не хочу виправдовуватись. Я просто хочу бути з тобою, це мій вибір. Дитина, хоч вона його, хоч була б моя, взагалі не мала б на це впливати.

 — Це таке важливе рішення, яке доводить, що ти серйозно ставишся до наших стосунків… Тож я не можу бути невдоволена. — сказала я.  — Мені дуже хочеться, щоб ми були щасливими, і щоб дитина росла в щасливій родині…

***

Коли я вже була в своїй кімнаті, набрала номер Олесі, мені так хотілося поділитися своїми емоціями, розповісти, що ми з Семом тепер разом. 

Коли вона взяла слухавку, я відразу випалила:

 — Олесько, ти не повіриш, що зі мною сталося! 

— Що? — перепитала вона злякано. — Що там вже сталося? Я тобі писала, а ти, партизанка, не відповідала!

 — Я зустрілася тут із Семом! Спершу він дуже злився на мене, бо подумав, що батько моєї дитини — Веніамін!  А потім ми  помирилися і вирішили, що тепер будемо разом…

— Ти йому зізналась? — в шоці перепитала Олеся. — Ви одружуєтесь? Він визнав дитину?

 — Я ще не встигла зізнатися, хочу, щоб це було якось особливо… — винувато промовила я. — Але Сем уже сказав своїй матері, що це його дитина!

— Може, в нього якийсь прихований мотив? — запитала вона з сумнівом. — Якось він підозріло швидко видав чужу дитину за свою! 

 — Який може бути прихований мотив? Він просто кохає мене, от і все…

— Або його хочуть одружити з якоюсь фіфою, а ти хороша відмазка! — запротестувала Олеся.

Я згадала про Альбіну і насупилась. Схоже, щось таке дійсно мало місце. 

 — В будь-якому випадку, ми з ним зустрічаємось. І, я впевнена, це не просто відмазка для батьків, а щось серйозніше. Я відчуваю це! 

— Ну, я сподіваюсь… Хоча все ж маю сумніви. Але я хочу, щоб ти була щаслива, Бодю…