26. Сем. "Хочу, щоб вона залишилась"

Я божеволів, це точно. Коли побачив її, всі гальма зірвались. І ні, алкоголь не був основною на те причиною.

Мені було дуже боляче і я навіть зізнався в цьому, сподівався, що вона теж відкриється, що скаже, що я теж їй небайдужий.

Але вона думала тільки про свого Веніаміна і їхню дитину. 

— Зрозуміло, — мій голос тепер вже був холодним. Здається, я таки протверезів остаточно від цієї її фрази. 

 — Я сподівалася, що ми з тобою укладемо якесь перемир’я, — сказала Богдана тремтячим голосом. — Щоб більше не сваритися…

— Ну пробач, що я не можу спокійно дивитись на тебе з цим придурком, — я хмикнув. — Не виправдав твоїх сподівань. 

 — Тоді я поїду звідси, — вона опустила голову і здавалось, от-от заплаче. 

— Ти чого? — я навіть трохи розгубився і присів на дивані, потерши скроні. — Я ж не зробив тобі нічого поганого… Тільки ревную. 

 — Не хочу, щоб тобі було погано через мене, — на її віях таки з’явилися сльозинки. — Вибач… Мені не треба було приїздити…

— Та блін, ти не винна, що приїхала, — я встав з ліжка і зробив пару кроків до неї, але залишив між нами відстань. — Ти шкодуєш, що ми знов зустрілись, так?

 — Ні, — Богдана похитала головою. — Не шкодую… Мені шкода, що все так неправильно склалося тоді, на тій зустрічі… Якби не ті випадкові збіги, ми б… У нас би…

Вона не договорила, лише по щоці скотилася сльозинка. 

Я простягнув до неї долоню і торкнувся щоки, прибираючи цю сльозинку. 

Так, якби вона не була вагітна від нього, все ще можна було б змінити. Але на що я сподівався зараз?

Богдана заплющила очі, ніби очікувала, що я зараз поцілую її.  

Але я прибрав руку і відвів погляд. Бо це все мені тільки бачилось. Вона не хоче зі мною нічого, вона дала це чітко зрозуміти. І я мав перестати думати про неї.

— Вибач. Я більше не буду до тебе чіплятись, — видавив я наостанок.

Богдана розплющила очі і якось сумно глянула на мене. 

 — Дякую, — тихо сказала вона. — Ти хороший…

— Скоріше, жалюгідний, — я мигцем поглянув на себе в дзеркало. Пʼяний  я точно не був "хорошим", але потім знову подивився кудись їй в ноги. Було якось так порожньо всередині.

Не треба було показувати їй мою слабкість. І що я так сильно привʼязався до неї. Це було помилкою. 

 — Ти перебільшуєш, — сказала вона. — Може, зробити тобі чаю? У мене в номері є електрочайник, тож і в тебе має бути.

Я хотів, щоб вона залишилась. Авжеж, хотів. Але вона не розуміла, що цим всім мучила мене.

А я, як справжній мазохіст, продовжував мучитись. 

— Добре, зроби, піду вмиюсь, — я кивнув і зайшов до вбиральні, прикриваючи за собою двері. 

Включив воду і знову поглянув на себе в дзеркало. Вигляд був ненайкращий. Вона просто жаліла мене. Бо я був жалюгідний, як я і думав.

Холодна вода допомогла трохи протверезіти. Тому коли я вийшов, то в голові вже було все легше. 

Богдана увімкнула чайник, знайшла чашки і коробку з чайними пакетиками і розставила це все на столику, поряд поставила тарілки з печивом, шоколадними дольками і фруктами. 

 — Сідай, будемо пити чай, — сказала вона якось по-домашньому, ніби наша зустріч не почалася так, як почалася.  

— Дякую, — відповів я і сів на ліжку перед столиком. 

Не дивився на неї, намагався зібрати думки докупи. Що мені тепер з усім цим робити? І чому вона залишилась, якщо кохає того придурка?....