24. Сем. Гірке розчарування

Я дуже злився на Аду. Виходило, це вона прогнала Богдану тоді? Зараз, коли я бачив, що проблема не в мені і не в тому, що я Богдані не подобався, мені стало якось легше на душі. 

Але це не відміняло моєї злості.

Навіть хотілось Аді написати і напасти на неї за те, що вона зробила. АЛе ж в цьому не було ніякого сенсу. Я її тоді і так заблокував і спілкуватись з нею далі бажання в мене не було. 

Виходить, Богдана втекла і одразу завела роман з Веніаміном. Може навіть мені на зло, щось таке…

Але ж не обовʼязково одразу заводити дітей?.. Вона ж була ще цнотлива, коли ми з нею… Блін. 

Ну, логічно, що навряд би вона завагітніла від першого разу. Та й ми переривались. Я про все подбав. 

Але те, що вона могла завести роман мені на зло, все одно вселяло надію. 

"Ти кохаєш його? Того свого колегу?"

Вона якийсь час не відповідала, хоча я бачив, що прочитала моє повідомлення. А потім написала коротко:

“Так”. 

Я не очікував, що вона так відповість. Чомусь думав, що раз ми листуємось, вона скаже, щось інше. Серце одразу забилось частіше, я підтис губи. Значить, завела дитину мені на зло? І тепер ще й кажеш, що кохаєш його? Тоді чому ти зараз зі мною листуєшся?...

Авжеж, всього цього я їй не написав. 

Натомість видав сухе: 

"Зрозуміло". 

“Сподіваюся, тепер ти не будеш гніватись на мене”, — відповіла вона. 

Що я ще міг написати? Я вже зізнався, що ревнував її. Більше принижуватись не було сенсу. Їй не були потрібні мої ревнощі. І я їй не був потрібен. Її цікавив він. Не треба сподіватись, що це мені на зло. 

Я закрив чат, не пишучи далі нічого.

Хотілось піти в бар і напитися. А що, лекції і все інше вже закінчились, а ми були дорослі люди і могли робити, що хочемо…

Я розумів, що ідея не дуже, але все ж випити хотілось.

Може, варто зазирнути в мінібар? 

Я дійсно зазирнув у мінібар і побачив там різні маленькі пляшечки. Дістав їх, потім знайшов склянки. Поставив все це на стіл, сів за стілець і почав відкривати пляшечки по черзі. 

Спочатку випив першу пляшечку віскі. Льоду тут не було, але алкоголь стояв у холодильнику, тож в принципі був нормальним. Горло запекло. Але я не збирався на цьому зупинятися.

Я взяв другу пляшечку віскі. Тут всіх пляшечок було по дві, але вони всі були маленькі. 

Після другої мені захотілось чимось закусити. От тільки закуски тут зовсім не було. Дзвонити зараз на рецепцію і щось замовляти було б по-дурному.

І тоді мені в голову прийшла "геніальна" ідея.

Я відкрив наше листування з Богданою і написав: 

"У тебе є щось з їжі в номері?"

“З їжі? — перепитала вона. — Є печиво і фрукти.”

"Воно там і було чи ти купила окремо?" — я подумав, раптом я десь просто недогледів? Бо ж у нас були однакові номери. 

“Ні, не було,  я купила, а що, ти зголоднів? Можу поділитися, якщо хочеш.”

Ну, "зголоднів" звучало краще, ніж набухався. Але ж це був би обман?

"Добре, дякую, зайдеш?" — запитав у відповідь.

“А це буде зручно? — перепитала вона. — Твоя помічниця не подумає чогось такого?”

"Я здається казав тобі, що у нас окремі номери. І вона моя ПОМІЧНИЦЯ, а не щось таке", — я ледь насупився, коли писав це повідомлення.

“Добре, не злись,  я просто спитала… Зараз я зайду”, — відповіла Богдана. 

"Давай", — відповів я коротко. А потім поглянув на себе в дзеркало. Може, це була не найкраща ідея. Я вже випив… Ну не те щоб багато, але все ж… Мало що я можу ляпнути їй в такому стані… Хоча я ж зараз про це думаю, значить, не такий уже я й пʼяний…

У двері постукали буквально за мить.

Щоб вона не залишилась за ними я просто гукнув: 

— Заходь!

Все одно я не зачиняв їх…