14. Сем. "Видно, це доля..."

Дорога зайняла не дуже багато часу, я був сонний, тож майже весь час спав. Наші співробітники мали приїхати на потязі, а з вокзалу їх забирав найнятий автобус. Аліса там все тримала на контролі. 

На цю конференцію зібралась купа людей з нашої сфери. Коли ми підʼїжджали до бази відпочинку, там стояли купи автобусів, машин і людей. 

Мій водій вийшов і схопив мою сумку, а також сумку Аліси.

— Алісо, хай він відвезе твої і мої речі, приведи його до номерів, добре? Візьмеш ключі? Ти вже замовила нашим людям і нам їжу? Коли в нас обід?

 — Обід за годину, — відрапортувала вона. — Зараз залишу речі і принесу тобі ключі, підемо в їдальню разом. А ти ще когось чекаєш? 

— Хочу поговорити з фінансистом, там було ще одне питання в мене, — сказав я заклопотано, а потім якраз підвів голову, щоб вигледіти Ростислава, але натомість мій погляд зустрівся з поглядом Богдани. Без сумнівів, це була вона. Я аж рота, здається, відкрив від здивування. І ледь не вронив телефон. 

Аліса сказала:

 — Добре, тоді ми з Олексієм ідемо влаштовуватись, — і вони з водієм пішли, здається, не помітивши мого незвичного виразу обличчя. 

Натомість Богдана мене точно впізнала, вона навіть зупинилась на мить, ніби не знаючи, йти їй уперед чи повернути назад. Але за нею йшов якийсь тип з двома валізами, і він підтримав Богдану під руку, допомагаючи їй обминути калюжу. Вона кивнула йому і знову покосилася на мене, але їй не було куди подітися, бо доріжка була лише одна, і вони мали пройти повз мене. 

Порівнявшись зі мною, Богдана швидко кинула:

 — Добрий день, — і  тут же відвела погляд. 

— Привіт, давно не бачились…

Мужик, який був з нею, несхвально глянув на мене. Богдана вже нічого не відповіла і пішла далі, а мужик рушив за нею.

Отже, в неї хтось був, коли ми переспали? Так виходить? І щоб цей мужик не дізнався, що ми переспали, вона отак пішла? Але вона казала, що в неї нікого не було… І виглядала вона зараз якось трохи інакше, я не міг зрозуміти, що саме було не так. 

Поведінка її була трохи дивною. Вона мене засмутила. І що то був в біса за мужик…

Я пройшов до готелю. І вирішив таки піти в номер і прийняти душ, а не відразу йти їсти. І якраз коли виходив з номеру з ще трохи вологою головою, з сусіднього номеру вийшла Аліса. 

— Ти ж казав, що не будеш купатись.

— Передумав, — я закотив очі. Авжеж, передумав. Якщо тут була Богдана, я хотів виглядати на всі сто, навіть якщо вона була з якимось іншим мужиком. — Ходімо, я вже хочу їсти. 

 — Добре, — вона усміхнулась. — Чудово виглядаєш, одразу якийсь блиск в очах з’явився!  От що гірське повітря з людьми робить….

— Ага, повітря, точно, — хмикнув я. — Ходімо швидше.

Ми пішли до ресторану. Тут для всіх учасників конференції були накриті столи. І спеціально, щоб ми знайомились між собою, ми мали  тягнути номерки і сідати за ті столи, які нам випадуть. Могли потрапити на своїх, а могли і на чужих. Ми з Алісою витягнули номерки і вони були однакові.

— Схоже, ми будемо за одним столом, тепер треба його знайти. Стіл номер сім, — я озирнувся. — Не бачиш? 

 — Он він, біля вікна, — вказала вона на стіл, за яким уже сиділо двоє людей. Коли ми підійшли ближче, то я побачив, що нашими сусідами виявилися Богдана і її супутник. 

Я вирячався на них, як придурок. Тепер вже ми були достатньо близько, щоб Богдана помітила цей мій ревнивий погляд. Та бляха, мені здавалось, його помітили тупо всі в цій залі, хоча може то я вже і перебільшував. 

— Привіт ще раз. Видно, це доля, що ми з тобою і за столом одним сидітимемо, — звернувся я до неї…