13. Богдана. Неочікувана зустріч

Того ранку шеф викликав мене до себе і сказав:

 — Богдано, ти хоч і недовго працюєш на фірмі, але уклала кілька важливих угод, і заслужила, щоб саме ти представляла нас на профільній конференції у Карпатах. Заодно і відпочинеш, тобі в твоєму стані корисно. Конференція триватиме тиждень, там будуть ще різні екскурсії, розваги…

 — Дякую, — відповіла я. Опустила погляд на свій ще невеликий, але помітний уже животик.

 Боялася, що дізнавшись про мою вагітність, мене можуть і звільнити, кому цікаво через кілька місяців знову шукати нового тимчасового працівника на “декретне” місце? Та я тоді сказала, що в відпустку по догляду за дитиною не йтиму, а найму няню і продовжу працювати. 

Не тому, що я такий трудоголік, а тому, що прожити лише на виплати від держави нам із дитиною було б складно. Чоловіка ж у мене не було. Подруга Олеся крутила пальцем біля скроні, коли я сказала, що хочу залишити дитину. 

— Тобі треба вибудовувати кар’єру, шукати чоловіка своєї мрії, а ти загрузнеш у пляшечках і памперсах, — переконувала мене вона. — Краще зробити аборт, термін же ще маленький. Потім, через якийсь час, народиш дитину, якщо так хочеться. Але зараз… Ну, це дуже нерозумно!

Хай це було нерозумно, але я знала, що ця дитина має народитися. Незважаючи на всі труднощі — а я розуміла, що труднощів буде чимало — я хотіла народити дитину від чоловіка, якого дуже кохала. Хай навіть ці почуття і були не взаємними…

Але мені пощастило з шефом, бо, дізнавшись, що я вагітна, він не розгнівався, а навпаки, став турбуватися про мене і підтримувати. як і інші мої колеги. От і зараз, ця поїздка в Карпати мабуть була мрією будь-кого з нашого колективу, а дісталася мені. 

 — Дякую, але це, мабуть, не дуже зручно… Інші наші працівники теж заслуговують на таку поїздку, а я працюю ще зовсім недавно… — спробувала обережно відмовитись я. 

— Але ти дуже якісно працюєш! І результативно! — не погодився він. — Головне не те, скільки, а як. І це моє рішення, як керівника. До того ж, від нашої фірми не лише ти поїдеш, а й Веніамін. 

Веніамін був досить приємним чоловіком років тридцяти, неодруженим трудоголіком, який міг днювати і ночувати на роботі, якщо був якийсь аврал, тож цілком заслужив таке заохочення. До того ж ні для кого не було секретом, що він на мене задивляється, може, саме через це шеф обрав нас для поїздки? Вирішив, що в неформальній обстановці може зав’язатися щось більше, ніж просто дружба? 

Хоча я знала, що ніхто, крім Сема, не може зробити мене щасливою, я не стала давати зрозуміти шефові, що розгадала його хитрий план. 

— Добре, — я всміхнулась. — Постараюсь працювати ще краще, щоб вас не підвести….

***

Отже наступного дня ми з Веніаміном уже сиділа в потязі, який віз мене до Яремчого, де в готелі у горах і мала відбуватися конференція для представників будівельної галузі з усієї України. 

Він дуже зворушливо піклувався про мене, не давав підіймати валізу, хоча вона й була не важка, приносив чай, пропонував плед, хоча в вагоні було тепло. Ми сиділи в купе удвох, інші два місця були порожні, можливо, хтось мав сісти на наступній станції.

— Тобі не холодно? — вкотре спитав Веніамін, дивлячись на прочинене вікно. 

 — Ні, все нормально, надворі ж серпень, а не зима. — відповіла я.  — Не хвилюйся, я чудово почуваюся. 

— Це добре, — він кивнув. — Але я все одно трохи хвилююсь. Ну, я дуже радий, що шеф відправив нас разом. Сподіваюсь, ми добре відпочинемо, — тут же поспішно додав він. 

 — Так, я теж на це сподіваюся, поспішно його фразу про те що ми разом я вирішила не коментувати і перевела розмову у більш нейтральне русло. —  Я давно не була в горах, останнім разом їздила в санаторій у Карпатах, ще коли навчалась у школі. Пам’ятаю, як там було гарно, такі краєвиди…

***

Правда, по приїзді на місце призначення мене чекав сюрприз. Ми вийшли на залізничній станції і попрямували на призначене місце, де на нас чекав автобус, щоб відвезти на базу відпочинку. Поїздка гірськими дорогами була дуже приємною, але як тільки ми вийшли з автобуса ( я попереду, а Веніамін за мною тягнув дві валізи — мою і свою), мої ноги ніби приросли до підлоги, а очі широко розплющились від здивування. Бо трохи далі, біля машини, припаркованої на стоянці, в оточенні кількох інших людей стояв Сем власною персоною. 

Він підвів голову, і наші погляди  зустрілися…