10. Сем. "Треба розвіятися"

Все було якось не так. Я був напружений через всю цю ситуацію з Богданою, але вона мене ігнорувала. Я думав, що мине час, і я вже не буду про це думати, але я все одно думав, хоч і минуло кілька місяців.

Коли до мене прийшла моя помічниця Аліса, я вдав, що дивлюся в монітор. Але вона легко мене розкусила:

— Щось трапилось? Переживаєш через тих мітингувальників? 

— Ну, ми ж ніби з ними все вирішили, — буркнув я. — Ніби вони мовчали ці тижні. Чи ти думаєш, вони ще повернуться?

— Та ніби як побачили, що те дерево огородили, то заспокоїлись, — вона знизала плечима. — Але ти все одно якийсь похмурий, давай уже, кажи, в чому проблема. Може, я зможу дати їй раду? 

— Це не звʼязано з роботою, — я махнув рукою. — Забий. 

— Значить, ти просто втомився… Потрібно хоч інколи й відпустку брати, — легенько всміхнулася вона.  — До речі, нас запросили на будівельний коворкінговий ХАБ в Карпатах, який триватиме три тижні. Поєднаємо корисне з приємним — і нові ділові зв’язки напрацюємо, і відпочинемо…

— Ну, можливо, — я кивнув. Може, мені дійсно треба було відволіктись від думок про Богдану хоч якось. Можливо, зміна локації цьому посприяє. — Добре, поїду теж. Хоча ти ж знаєш, я не дуже люблю ці коворкінги. Зазвичай вони безтолкові.

 — Я знаю, що ти не любиш, але там мають бути деякі цікаві люди, з якими можна в подальшому спробувати співпрацю, — стала переконувати вона мене. — У такій неформальній обстановці легше зав’язати розмову на потрібну нам тему…

— Ну, поїду, сказав же, — я зітхнув. — Добре, дай я таки дороблю той план. Зараз пришлю тобі, роздрукуєш… 

***

Все одно настрій був якийсь дивний. Нічого не хотілось, напала на мене якась апатія. 

Хаб мав початись за тиждень, ми  їхали в суботу. 

А до того у мене ще мала бути вечеря у батьків у пʼятницю. 

Я намагався поробити всі справи, щоб дійсно мати змогу переключитись в тих горах. 

І ніби все виходило. Принаймні, ця сильна зайнятість нарешті хоч трохи відволікла від зайвих думок. 

В пʼятницю мама подзвонила мені декілька разів, щоб впевнитись, що я точно прийду. Це було не дуже на неї схоже. Ніби ніяких свят у них не було. Я навіть перевірив дати їхнього весілля і всяке таке, але нічого на цю пʼятницю не припадало. 

Роботу поробити встиг, тож на шосту вже був у них.

Коли зайшов у будинок, то у мене нарешті склалось два плюс два в голові. В передпокої стояли жіночі туфлі на шпильках. Явно не мамині. 

Значить, вони знову взялись за своє — хотіли мене посватати. 

Мама і тато вийшли до передпокою не самі, як я і думав. З ними вийшла Альбіна, донька батькового старого товариша, ми з нею були знайомі з дитинства, але не надто близько, бо вони жили в іншому місті останні пʼятнадцять років. 

Коли ми привітались, батько сказав:

— Чудово, що ти приїхав, складеш компанію Альбіні. бо з нами їй може бути не дуже цікаво…

— Чому ви про себе такої думки? — відразу заперечила Альбіна. — Ви дуже цікаві співрозмовники…. Хоча я рада бачити тебе, Семе. — вона підійшла і чмокнула мене в щоку.ю

— Так, добре, що побачились сьогодні, — сказав я з ввічливості. — Бо я завтра їду на три тижні на хаб. То якби сказали пізніше, то мене б вже не було в місті.

 — А що за хаб? — запитала мама. — Це щось по роботі?

— Так, — я кивнув. — Там будуть різні виступи, знайомства з новими партнерами і всяке таке в будівельній сфері. 

 — Ой, як цікаво! — сказала Альбіна. — Вам там перекладач не потрібен? Ти ж знаєш, що я вивчилась на перекладача, знаю англійську, німецьку і французьку мови, а зараз ще вчу італійську… Ну це так, для себе… Люблю вчитися чомусь новому…

 — Ти, Алю, завжди була такою розумничкою, — похвалила її мама. — Не те, що ці сучасні дівчата, які тільки думають, як губи наколоти і в Інстаграмі селфі викладати…

 — Дякую, — Альбіна усміхнулась їй. — Ну. Інста в мене теж є…

 — Ти й красива, і розумна, — похвалив її тато. — Як кажуть, два в одному.  — І поглянув при цьому на мене. 

— Ну, це чисто робоча поїздка. Тож думаю, ми можемо потім,  коли я повернусь, просто побачитись, — я розумів, що якщо я не скажу принаймні це, то батьки точно не відчепляться.

 — Супер, набереш мене, коли повернешся, сходимо кудись разом, — Альбіна усміхнулася. 

— Ага, — я кивнув. Подумав, що легше буде все відмінити потім. Напишу їй повідомлення, що плани змінились чи ще щось. Чи скажу, що в мене хтось є…