2. Богдана. Вечір відвертих запитань

Побачивши Семена Олександровича, Олеся відразу защебетала:

 —  Дякуємо, це так люб’язно з вашого боку!

Ще й підштовхнула мене, щоб я сіла поруч з ним, а вона по інший бік від мене. Я почувалася так, немов умить забула всі слова. Трохи злилась на себе, що поводжусь як школярка, але серце билося так швидко, і долоні вмить стали вологими… Він, на щастя, нічого не помітив, ще раз привітно мені усміхнувся, а потім почав розмовляти з іншим викладачем. 

Перші хвилини я почувалася настільки ніяково, що навіть не знала, куди подіти руки, тому спочатку взяла келих із водою, потім поставила його назад, а коли Сем повернувся до мене, взагалі зробила вигляд, що дуже уважно розглядаю святково накритий стіл. На білосніжній скатертині стояли високі келихи, невеликі вазочки з живими квітами, тарілки з холодними закусками, а посередині лежала картка з емблемою університету та цифрою “50”, виконаною золотистим шрифтом. Усе навколо виглядало урочисто, але я не бачила нікого і нічого, крім Сема…

— Ну що, Богдано, розповідай, як склалося твоє життя після університету? — Сем повернувся до мене, і в його голосі я раптом почула ту саму інтонацію, яку пам’ятала ще з лекцій.

Я підняла на нього очі й усміхнулася, намагаючись не показувати свого хвилювання.

— Нормально склалося, якщо чесно. Я працюю в будівельній компанії, займаюся документацією та договорами, хоча спочатку взагалі не думала, що опинюся саме в цій сфері. 

— А ти завжди добре вміла пристосовуватися до обставин, — сказав він, і я на мить завмерла. — Принаймні на моїх парах у тебе це чудово виходило.

— Ви мене пам’ятаєте? — запитала я раніше, ніж встигла подумати, наскільки безглуздо це прозвучить.

Він усміхнувся, трохи нахиливши голову.

— А чому я не мав би тебе пам’ятати? Ти була однією з найкращих студенток на курсі, та й диплом із відзнакою просто так не отримують.

Від цих слів у мене всередині все перевернулося, хоча я чудово розуміла, що для нього це, найімовірніше, звичайний комплімент колишній студентці. Я ж роками переконувала себе, що він навіть не помічав мене, а тепер виявлялося, що він не тільки знав моє ім’я, а й пам’ятав, як я навчалася. Можливо, це була дрібниця, але для мене вона раптом стала чомусь дуже важливою.

Олеся, яка весь цей час слухала нашу розмову, хитро подивилася на мене, а потім швидко перевела погляд на чоловіка, що сидів навпроти через кілька місць. Я впізнала його не відразу, але коли він усміхнувся Олесі, пам’ять миттєво підказала, хто це.

— Невже  Андрій? — здивовано прошепотіла вона, а потім випросталася на стільці.

— Той самий Андрій? — перепитала я, прекрасно розуміючи, про кого вона говорить.

— Той самий, — тихо відповіла вона, і в її голосі раптом з’явилася та сама юнацька ніяковість, яку я пам’ятала ще з гуртожитку.

Андрій теж її впізнав, і вже за кілька хвилин вони почали жваво обговорювати щось, що стосувалося нашої групи. Спочатку Олеся ще намагалася залишатися в нашій розмові, але поступово її крісло пересунулося ближче до Андрія, а потім вони взагалі встали, щоб привітатися з кимось із колишніх однокурсників.

— Я зараз повернуся, — кинула мені Олеся, причому подивилася так, що я відразу зрозуміла: повертатися вона зовсім не поспішає.

Я тільки похитала головою, стримуючи усмішку, а коли знову повернулася до Сема, то побачила, що він теж дивиться їм услід.

— Схоже, твоя подружка знайшла собі цікавішу компанію, — зауважив він, хитро усміхаючись.

— Схоже на те, — кивнула я. — Колись вона була закохана в того чорнявого хлопця, Андрія.

— А тепер? — запитав Сем.

— Думаю, зараз вона сама ще не знає, — відповіла я, усміхнувшись. — Але якщо Андрій запросить її танцювати, то я, мабуть, більше її сьогодні не побачу.

Сем засміявся зі мною, і я з подивом усвідомила, наскільки приємно чути його сміх не з-за кафедри, коли перед тобою сидить група студентів, а ось так, зовсім поруч, коли він дивиться саме на тебе.

Святкова частина вечора минула непомітно. Нам розповідали про історію університету, показували старі фотографії, згадували викладачів, яких уже давно не було серед нас, а потім почалися тости й привітання. Я кілька разів ловила на собі погляд Сема, він не відводив очей, дивився прямо на мене. Можливо, я просто надто багато собі вигадувала, але після п’яти років, протягом яких я переконувала себе, що цей чоловік давно залишився в минулому, навіть маленька увага з його боку змушувала мене відчувати себе особливо.

Після основної частини вечора гості почали переміщатися до бару, де для нас підготували окрему зону з м’якими диванами, приглушеним світлом і невеликими круглими столиками. Звідти долинала спокійна музика, а крізь панорамні вікна було видно вечірнє місто, яке вже запалювало перші вогні.

Я саме стояла біля столика й чекала на Олесю, коли вона нарешті з’явилася разом з Андрієм.

— Богдано, не чекай на мене, — заявила вона, взявши мене під руку. — Ми з Андрієм хочемо прогулятися, він обіцяв показати мені новий бар неподалік. 

Я подивилася на неї так, щоб вона зрозуміла все без слів, але подруга лише невинно посміхнулася.

— Ти ж не проти?

— Звичайно, ні, — відповіла я, хоча в цей момент готова була крізь землю провалитися від сорому.

— Тоді завтра побачимося в готелі, — швидко сказала вона, а вже наступної миті вони з Андрієм зникли за дверима.

Я ще кілька секунд дивилася їм услід, а потім тихо засміялася сама до себе. П’ять років тому Олеся зробила б усе, щоб залишити мене наодинці з хлопцем, який мені подобався, а тепер, схоже, вирішила провернути той самий трюк уже з викладачем.

— Схоже, вона навмисно це зробила, — почувся голос Сема прямо біля мого вуха.

Я повернулася й побачила його зовсім близько. Він уже зняв піджак, залишившись у світлій сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком, і виглядав настільки невимушено, що я на мить забула, як правильно дихати.