Пролог. Заповіт покійного дядечка

Марк

— Все, Міло, я не можу розмовляти, — сказав у слухавку, підходячи до контори. 

— Але ти обіцяв, що ми сьогодні зустрінемось! — насуплено відповіла вона. — Повечеряємо в суші-барі!

— Я передзвоню, — я відбив виклик і поглянув на похмуру сіру будівлю. 

Мілана вже набридала, певно, був час замінити її на якусь іншу дівчину. Правило трьох місяців все ж працювало, після трьох місяців дівчата починали нахабніти і хотіти від мене чогось більшого, аніж просто ресторани і готелі. Але я не збирався змінювати свій спосіб життя. Починаєш предʼявляти претензії — до побачення. 

Коли мені вчора зателефонували і запросили сьогодні о десятій з’явитися до нотаріальної контори, щоб ознайомитися з заповітом мого покійного дядька, я подумав, що це проста формальність. Що треба приїхати до контори і поставити свій підпис під заявою, що я не заперечую проти останньої волі заповідача, який вирішив передати своє майно якомусь благодійному фонду (а я не сумнівався, що дядечко так і зробить, він був ще тим диваком), або взагалі міг заповісти все своєму коту Володимиру Великому. 

Але коли я побачив біля контори червоний спортивний автомобіль свого двоюрідного брата Тимура, то мої долоні мимоволі стиснулися в кулаки. 

Тимур вийшов з машини, і наші погляди зустрілись. Його темне кучеряве волосся в добре продуманому безладі падало на чоло, тонкі губи кривилися в викличній усмішці. Він  підійшов ближче:

— Я ходив до дядька весь останній місяць його життя. Він точно все залишить мені, я про це потурбувався. Я побудую там щось таке, щоб клієнти з твого готелю витрачали всі грошики в мене. 

— Що значить ти "ходив"? Намагався втертись у довіру до помираючого? — я насупився. — Навіть для тебе це вже занадто, не думаєш? 

— Мені треба цей будинок. І ця земля, — сказав Тимур. — А в тебе і так все є. Тому дядечко все залишив мені, я в цьому не сумніваюся!

— Ну, подивимось, як воно там обернеться, — буркнув я і розвернувся до дверей.

Відчувати себе переможеним мені не подобалось. І чому я сам не додумався до подібного? Ні, все ж для мене це занадто. Ну і хай буде зі своєю землею, навіть так він не зможе дати їй раду, він занадто зарозумілий і самовпевнений. 

Я рушив до дверей, Тимур пішов за мною. 

Ми проминули хол, де стояли дві якісь крислаті  рослини в дерев’яних цеберках, і зупинилися перед потрібними дверима. Серце трохи прискорило свій ритм. Я штовхнув двері і увійшов. На годиннику навпроти дверей була рівно десята. А в кімнаті було троє людей, один, певно, нотаріус, але хто ті двоє інших? Невже були ще якісь спадкоємці?

 — Доброго ранку, — привітався з нами нотаріус, який сидів за своїм столом. — Сідайте, — і кивнув на два мʼяких крісла навпроти. 

— Доброго, — Тимур одразу розвалився в кріслі так, немов він тут бос, закинувши ногу на ногу. 

 — Доброго, — повторив я, падаючи у вільне крісло якраз поряд із Тимуром.

Незнайомці також коротко привітались, а потім заговорив господар кабінету:

 — Що ж, усі в зборі. Можемо зачитати секретний заповіт Віктора Олексійовича Андрієнка. Сьогодні тут присутні двоє зацікавлених осіб, — він поглянув спершу на Тимура, а потім  — на мене.  — А також двоє свідків.

Обоє чоловіків поважно кивнули.

 Нотаріус продовжив:

 — Секретний заповіт було  подано мені в заклеєному конверті. На ньому ви можете бачити особистий підпис заповідача, проставлений у моїй присутності. Після смерті Віктора Олексійовича мені доручили розкрити конверт і повідомити вам його останню волю. Вам усе зрозуміло? 

Ми з Тимуром мовчки кивнули. Я помітив, що він нервово крутить у руці запальничку, видно, все ж хвилюється. Знав, що у нього фінансові проблеми, і його бізнес ледь тримається на плаву. В мене справи були значно кращі. Але та земля по сусідству з моїм готелем…

Нотаріус урочисто взяв до рук конверт, розпечатав його, дістав аркуш паперу, списаний від руки, кашлянув і заходився перебігати очима рядки. Я побачив, як його обличчя витягнулося від здивування…

***

 — Він точно був у здоровому глузді, коли це писав? —  майже заволав Тимур, як тільки нотаріус дочитав заповіт. 

 — Так,  — кивнув той. — Приніс довідки від лікарів. Та й я сам не побачив чогось незвичайного. Навпаки, здивувався, навіщо ті довідки. Тільки тепер зрозумів, коли прочитав сам заповіт. Він вельми… ексцентричний…

 — Це якесь знущання! — Тимур підскочив з крісла, як ужалений. — Він завжди був придурком! 

Я був не менш шокований, хоча й не настільки бурхливо реагував, як братик. Все ж, для мене ця спадщина не була життєво необхідною, хоча й залишалася бажаною. Але умова, яку поставив дядько Віктор, була дійсно знущальною. Так би мовити, прощальний ляпас нам обом…

Але мене так і підмивало позлити Тимура. Тому я зручніше усівся в своєму кріслі і з усмішкою сказав:

 — А що, нормальні умови. Скажімо так, це вартує спадку. 

 — Ти що, зібрався це виконувати? — ошелешено глянув на мене брат.