20. Христина "Не потрібно зупинятися..."

Я дійсно хотіла, щоб усе було якнайкраще. Марк заслуговував на це. Він чудова людина, і мені пощастило, що я зустріла його. 

Але попри це мене ще й тягнуло до нього фізично. Я соромилася показати це, думала, що він може почати вважати мене легковажною, адже я тільки-но розійшлася з чоловіком, якого кохала. Тому я щосили приховувала свої почуття. 

— Ходімо, — сказав він якимось не своїм голосом.

Встав з дивану і потягнув мене до себе за руку. Переплів наші пальці. Дивився таким поглядом, що по тілу аж мурашки йшли. Я фізично відчувала, як його погляд ковзає моїм тілом… Ніби роздягає. 

Я відчула, як сильно б’ється моє серце, як у грудях розливається тепло… Мені хотілося, щоб він поцілував мене, хотілося його доторків, обіймів. Здається мої щоки прямо-таки палали…

Він усміхнувся і повів мене до сходів. Не цілував, не обіймав. Просто повів туди. Ми йшли повільно, він стискав мою долоню, а коли дійшли до дверей його спальні, він знову подався вперед і коротко поцілував мене, а потім зазирнув в очі:

— Впевнена?...  Якщо зайдемо в спальню, мені буде важче… Зупинитись. 

— Так, — сказала я, відчуваючи, що мій голос тремтить. — Не потрібно зупинятися…

Він усміхнувся і знов поцілував, а вже за мить ми були в спальні. Його руки гладили мене по талії, ми йшли вперед, а в якусь мить він вклав мене на ліжко і торкнувся губами шиї, руками продовжуючи досліджувати моє тіло.

Я міцно обійняла його, і тепер, здається, відчувала биття не лише власного серця, а й його. Марк був такий ніжний і обережний… Мені ніколи не було так добре, як у його обіймах. Здавалося, ніби час зупинився, ніби весь світ зник, а залишилися тільки я і він, і нас розділяла поки що лише тонка завіса одягу. Але вже за мить та перепона зникла…

“Я кохаю тебе”, — подумала я, коли він зазирнув у мої очі, але жодного слова не зірвалося з моїх губ, лише стогони насолоди. Я розуміла, що слова тут зайві. Є лише він і я, і більше нічого не потрібно… “І наша дитина”, — подумала я раптом. Було так дивно, що я вперше подумала про неї як про нашу спільну. Чому я не зустріла його раніше, чому це не його малюк? Я б віддала все, щоб можна було це змінити…

Але вже за мить усі думки покинули мене, я вже не думала ні про що, ніби розтанувши у теплому солодкому мареві…

***

Я прокинулася від того, що промінь сонця пробився крізь нещільно засунуту фіранку і впав на мою подушку. Спершу замружилася, а потім повернула голову і поглянула на Марка, який спав поруч. Однією рукою він обіймав мене, і це мені нагадало як у дитинстві ми пригортаємо до себе улюблену іграшку, перевіряючи, чи вона нікуди не зникла. 

Я просунулася ближче до нього і знову заплющила очі..

Було так тепло і затишно, ці обійми — я зрозуміла, це було те, чого мені так не вистачало. Щоб мене обіймали і захищали. І не робили боляче. 

Але в цю легку напівдрімоту увірвався якийсь сторонній, ледве чутний звук. Потрібно було кілька секунд, щоб усвідомити, що це дзвонить мій мобільний. 

Я обережно вивільнилася з обіймів Марка і встала з ліжка. Швидко побігла до вітальні. Телефон на мить замовк, а потім почав дзвонити знову. Я відчула якусь тривогу. 

Узяла його зі столика і насупилась — дзвонила мама. Така наполегливість не віщувала нічого хорошого. Невже сестра їй все розповіла, і тепер вона бажає влаштувати розбірки, присвячені моїй “непорядності”? Для неї це цілком можливе…

— Алло, — сказала я, трохи задихано.  — Привіт, мамо…

— Христино! Ти де? Я була в твоїй квартирі, мені відкрив якийсь пʼяний чоловік і сказав, що ти тут давно не живеш! Як це розуміти? Де ти є?!

Я на мить завагалася. Не казала мамі, що переїхала до Андрія, про те знала лише сестра. А мама була тільки на моїй старій квартирі. 

— Треба було подзвонити, сказати, що ти їдеш, я б зустріла тебе, — примирливо відповіла я. 

— Де ти? — знов запитала вона. 

В цю мить я побачила, що до  вітальні спустився Марк. Він був в одних шортах і вони були так низько спущені, що мій погляд мимоволі ковзнув по доріжці волосся від пупка і вниз… У нього був такий підкачаний прес… 

— Я переїхала до свого нареченого, — сказала я, обмираючи від страху. Зараз вона розгнівається і почне кричати…

— До кого ти переїхала?! — вона дійсно почала кричати. — Який наречений?! Таня казала, що ти з кимось зустрічалась, але весілля?! Коли весілля?! Ти що, вагітна?! 

— Весілля десь через два тижні, я якраз збиралася тобі сказати, запросити… — мені було неприємно, що доводиться виправдовуватись, але мама не вгавала. 

— Що?! Ой, моє серце! Мене зараз удар схопить! Весілля через два тижні, а я і не знаю! Де ти зараз? Я приїду туди! Я ж маю десь заночувати сьогодні! Мій автобус назад завтра ввечері!

Я розгублено поглянула на Марка. Телефон не був на гучномовці, але мама говорила так голосно, що, певно, він усе добре розібрав. 

Він усміхнувся, підійшов ближче і обійняв мене зі спини, торкнувшись губами моєї щоки. 

— Що робити? — прошепотіла я. 

— Хай їде сюди, — прошепотів він у відповідь.