19. Марк. "Мені хочеться, щоб ти запам'ятав..."

— Ти теж… Я хочу, щоб ти теж була щаслива, — я погладив її по щоці. 

Хотілось більшого. Хотілось цілувати її прямо тут і зараз, торкатися… Я навіть не думав, що можу так сильно хотіти чогось так раптово… Якщо раніше я відчував до неї скоріше ніжність, то зараз це почуття було більше схоже на пристрасть. Ні, ніжність нікуди не поділася, але тепер поруч із нею була ще і пристрасть. 

Треба стримувати себе… Принаймні, зараз. 

Я сковтнув слину, все ще дивлячись на Христину. 

— Я чомусь так хвилююся, — сказала вона. — Серце мало не вискакує з грудей…

— У мене так само, — вільною рукою я переплів наші пальці. — Відчуваю себе школярем, який вперше закохався.

— А ти багато разів закохувався? — Христина усміхнулася, з ніжністю дивлячись на мене. 

— Ну, в школі було дві дівчини, одна, яку я, здається, кохав з дитинства, але з якою ми не зустрічались, інша — моя перша, з якою ми зустрічались в одинадцятому класі та в студентські роки. А ти? — одразу перепитав я. 

— Я була закохана тільки в Андрія, — її усмішка трохи потьмяніла. — Ну, в школі та універі були симпатії, але не більше. А коли я його зустріла, то відчула, що закохалася з першого погляду. Мабуть, я була дурна… Адже він годував мене байками про те, що вони з дружиною майже розлучені, що треба лише, аби вона приїхала в Україну і оформила документи, а вона все не їде… Я думала помститися йому, прийти до його дружини, коли вона повернеться, і все розповісти. Мабуть, то був би шок. Я впевнена, що вона й гадки не мала, що вони “майже розлучені”. Але добре, що я все ж не пішла до неї… Все на краще…

— Так, — я кивнув. — Добре, що ви розійшлись. Бо якби ви не розійшлись, ми б з тобою, певно, не зустрілися… А я дуже радий, що ми зустрілися. Тепер навіть не злюсь на дядька за той дивний заповіт. 

— Розкажи про нього. Він, мабуть, хотів мати онуків? В нього самого не було дітей? І він не хотів такої ж самотньої старості для вас із Тимуром? 

— Ну, ми не були надто близькі, — зізнався я. — Не знаю, що було в нього в голові. Але він і батько Тимура мали оті шматки землі. Йому дісталась та, де він зробив будинок, а батькові Тимура та, яка дісталась мені. Але братові не був потрібен той шматок, бо батьки дали йому свій бізнес. Тільки от я заробив на своєму бізнесі більше, швидко масштабувався… Він просто заздрить і тому принципово не хоче віддавати той шматок, хоч він йому і не потрібен.

— А який у нього бізнес?  — запитала вона. — Може, щось придумати, щоб у вас була співпраця? 

— Я пропонував йому допомогу і співпрацю, — я зітхнув. — От тільки він надто гордий. А бізнес в нього суміжний, ресторанний. І немалий, це мережа на чотири ресторани. Та і є куди рости. Ото він і хотів, певно, взяти той шмат і зробити ресторан. От тільки в тому місці невигідно робити ресторан, там невелика прохідність. А гольфклуб при готелі міг би принести купу грошей. 

— І в твоєму готелі ж уже є ресторан, то навряд чи твої клієнти ходили б до нього, — сказала вона. — Навіть якщо він переможе й отримає ту землю, на ній невигідно робити ще один ресторан. Він прогорить, і буде звинувачувати тебе, це якесь замкнене коло…

— Отож, — я кивнув. — Але він це не розуміє. Думає, що я спеціально "хочу все", хоч і так "отримав більше, ніж мав би". Все ж, я не рідний син його батькам. А вони колись дали мені гроші на готель, хоч я вже повернув їх і навіть більше, він все одно злиться…

— Якщо його дівчина дійсно вагітна, — Христина поглянула на мене. — То у вас приблизно рівні шанси. Все буде залежати від волі випадку. Хто народить раніше, той і отримає все. 

— Я не люблю обманювати… Але знаю, що та земля принесе більше користі родині саме якщо нею керуватиму я. Я дуже погана людина? — я взяв її за руку.

— Я роблю ставку на тебе, — Христина стиснула мою долоню. — Бо ти можеш досягти успіху. Гольф-клуб — це гарна ідея, у нашому районі немає жодного, і ти не матимеш конкуренції. А ресторанів скільки завгодно. 

— Головне зробити все якісно. Якщо буде якісно, люди будуть приходити. Наші багатії люблять такі розваги, — відповів я. — Дякую тобі за підтримку. 

— Якщо все вдасться, я зможу допомогти з рекламною кампанією, — сказала вона. — Ти ж знаєш, що я маю таку освіту і працювала в рекламі… до останнього часу, — вона зітхнула. 

— Так, — я усміхнувся. — Але спочатку завтра ми підемо до готелю. І будемо перевіряти його перед ревізором. Я вже хочу показати тобі це місце, я дуже багато сил вклав туди. 

— Я з задоволенням допоможу тобі, — сказала вона. — І якщо потрібна будь-яка інша моя допомога — залюбки зроблю все, що потрібно. Не люблю сидіти без діла. Вагітність — це ж не хвороба, принаймні місяця до сьомого можна вести звичайне життя…

Коли почув ці її останні слова, знов сковтнув слину. Ну чому в голову приходять тепер завжди приходять такі речі… Я облизнув губи і зазирнув Христині в очі.

Вона дивилася на мене широко розплющеними очима, на її губах грала легенька усмішка. 

— Може, підемо вже спати? — запитала Христина безневинним тоном. — А завтра поїдемо до готелю, потім я почну підготовку до весілля. Мені хочеться, щоб ти запам’ятав цей день… Щоб усе було якнайкраще…