12. “Поцілуй мене, будь ласка!”

Марк

Коли я оглядав залу, погляд зачепився за Мілану. Мілана, ніби відчувши, що я дивлюсь на неї, і сама поглянула на мене. В її очах я побачив образу. 

Ну, це було передбачувано. Однак я сподівався, що все ж вона не буде влаштовувати ніяких сцен, ну, принаймні сьогодні, бо саме сьогодні в готелі ревізор. Однак коли я побачив, що вона дістала телефон, то і сам мимоволі потягнувся до мобільного в кишені і переключив телефон в режим без звуку прямо там. Відчув легку вібрацію, після чого дістав мобільний і поглянув на повідомлення:

“Давай вийдемо на веранду, мені треба з тобою поговорити…”

Я не хотів нікуди йти, але знав, що якщо не піду, Мілана може підійти прямо до нас. З іншого боку, Христині певно не сподобається, якщо я піду говорити з Міланою. 

"На веранді в другій залі. Іди, я прийду за пʼять хвилин", — відписав я і сховав мобільний. 

Христина поглянула на мене:

— Щось трапилось? 

— Ні, — я похитав головою. — Менеджер не прочитав повідомлення, певно, він в другій залі. Піду скажу йому, — і встав з-за столу. — Скоро буду. 

— Добре, — сказала вона.  — Я поки буду стежити за тим, щоб усі гості були задоволені. 

Я кивнув і пішов до виходу до другої зали. Мельком поглянув на столик Мілани, він вже був порожній. 

Коли дійшов до місця зустрічі, Мілана вже була там. На вулиці було достатньо холодно, тому на веранді окрім нас двох нікого не було. 

Вона була в одній сукні, тому охопила себе за плечі руками. 

— Що ти знайшов у тій фіфочці? — запитала Мілана. — Вона ж ніяка! Тупа!

Я насупився. Розумів, що вона ображається, але все ж це було занадто.

— Я кохаю Христину. Сподіваюсь, ти достатньо розумна, щоб не робити ніяких дурниць, — я зазирнув їй в очі. 

— Вона просто полює за твоїми грошима! — вигукнула Міла. — Ось побачиш, як тільки ви одружитесь, заведе собі коханця. Чи в не навіть зараз є якийсь колишній, який тільки чекає, поки вона стане багатою! 

— У нас буде дитина, — відповів я твердо. — Вона кохає мене. Розумію, що тобі образливо, але в житті таке трапляється. Я закохався. Люди не можуть таке контролювати.

— Ти мав би закохатися в мене, — якось по-дитячому схлипнула вона. — Я б теж могла народити тобі дитину. Та скільки завгодно дітей! Я кохаю тебе! 

— Мені шкода, що я образив тебе. Але ти ж знаєш, я ніколи тебе не кохав, — я зітхнув. — У нас були комфортні, зручні стосунки. Але тепер я рухаюсь далі. Христина знає про тебе. Не думай, що я щось від неї приховував.

Я сказав ці слова не просто так. Мені хотілось, щоб Мілана раз і назавжди забула про мене, зрозуміла, що їй нічого не світить, і покинула будь-які спроби знов зблизитись. 

— Я все одно буду чекати, — сказала вона, втираючи сльози. — Рано чи пізно ти побачиш, яка вона насправді. Тоді згадай про мене. Я завжди кохатиму тебе…

— Ти хороша, ти ще зустрінеш того, хто буде кохати тебе, — я зітхнув. — Мені треба повертатися.

Вона раптом охопила мою шию руками:

— Поцілуй мене, будь ласка…

Христина

Якусь мить я вагалася, може, мені теж піти за Марком. Якось мій погляд ковзнув по столику, де сиділи його колишня з подружками. Мілани теж не було. Це випадковий збіг чи…?

Мені не хотілося думати, що Марк пішов на зустріч із нею. Але й стежити за ним я не збиралась. 

Тому, щоб відволіктись від неприємних думок, почала далі роздивлятися відвідувачів ресторану. 

Зупинила погляд на самотній дівчині мого віку. Але вона весь час дивилася в мобільний. Думаю, ревізор би так не поводився…

Перевела погляд на сусідній столик, за яким сидів якраз той старенький в окулярах. 

Він все ще чекав на офіціанта, озирався навсебіч, але не намагався зайвий раз привернути увагу. 

Я встала і підійшла до нього. 

— Добрий вечір, вам допомогти? — запитала, привітно усміхнувшись. 

— Добрий вечір… А ви тут працюєте? — відповів він запитанням на запитання. 

— Я наречена власника готелю, — сказала я. — Сьогодні багато відвідувачів, офіціанти не встигають, але не хочеться, щоб хто-небудь чекав…

— Я хотів замовити каву і фірмову страву від шефа, — відповів він. — Але якщо доведеться дуже довго чекати на страву, я обмежусь кавою. 

— Зараз я піду на кухню і попрошу, щоб вам усе принесли, — сказала я. — Довго чекати не доведеться. 

— Ну, добре, — старенький кивнув. — Тоді я почекаю ще трохи. 

Я пішла на кухню, побачила офіціанта, який проходив повз мене і сказала:

— Там дідусь за столиком біля вікна чекає на замовлення. Хоче фірмову страву від шефа і каву. 

— Ой, у нас там зараз така запара через того ревізора… — він почухав потилицю. — А ви взагалі хто? Ніби з шефом сиділи? 

— Я його наречена, — сказала я. — Мене звуть Христина. Може, віднесете замовлення? Буду вам дуже вдячна.