11. Марк. Перший спільний сніданок

Блін, ну чому, чому вона зайшла саме в такий момент? Подумає, що я якийсь збоченець, помішаний на всьому такому… Вона точно помітила. 

Душ все ж допоміг. Точніше, допомогла рука, а душ просто змив всі сліди "злочину". Це ненормально, вона довіряє мені, а ще вона вагітна… 

Я злився на себе за все це, але нічого не міг з собою зробити. Тільки після певних "процедур" тіло хоч трохи розслабилось і я зміг заснути. І як я завтра дивитимусь їй в очі після такого?... 

Хоча раніше подібні речі мене зовсім не турбували. Памʼятаю, коли колишня застукала, я взагалі сказав, що це вона недопрацювала і тому доводиться все робити самому. Блін, а от Христині, навіть якби ми були в стосунках, у мене б язик не повернувся так сказати… Що вбіса відбувається?... 

***

Спочатку сніданок проходив у тиші та деякій незручності, та й взагалі їсти на сніданок домашню їжу для мене було незвично. 

Батько ростив нас із братом в строгості, і у нього ніколи не було на нас часу. Частіше за все ми їли в кафешках ще зі шкільних років. Інші діти нам часто заздрили, Тимур хвалився і таким чином завойовував авторитет, а я на правах не рідного сина його батька (бо по суті вони взяли мене на виховання в старших класах, через те що моя мати втекла зі своїм коханцем за кордон) все одно жив з ними і мав все таке саме. Я був вдячний їм за все, але завжди відчував, що все ж це не моя родина. Хоч і старт вони нам з Тимуром дали однаковий… Певно, той до сих пір не може мене пробачити за те, що я став більш успішним. 

— Було дуже смачно, — похвалив я страви Христини. —  Я домашню їжу не їв десь з початкових класів. 

— Чому? — здивувалася вона. 

— Мама зустріла свого другого хахаля якраз коли мені було сім, — я відпив кави. — А вже коли мені було девʼять я майже все мав робити сам. А на сніданок часто просто не вистачало часу і сил. Її ніколи не було вдома, інколи навіть тижнями. Хоча, другий все одно був кращим за третього. 

— Співчуваю, — Христина зітхнула. — Але часто саме такі самостійні діти досягають у житті успіху. Ти яскравий тому приклад. 

— Не знаю. Інколи думаю, краще б я був лузером, але батьки любили б мене і не покинули. Певно, це жалюгідно, — я знов відпив кави. — Хоча, мені гріх жалітись. Все ж, з девʼятого класу мене взяв до себе дядько. В нього вже був син, мій однолітка. Його дружина спочатку була проти, але потім ми з нею майже поладнали. Ну, гірше за мою рідну матір, певно, немає нікого, собисто для мене. 

— І цей твій брат має змагатися з тобою за спадщину другого такого дядька? — здогадалася Христина. — Певно, його батьки будуть не в захваті, коли дізнаються про мене і дитину. 

— Ага, — я кивнув. — Ну, насправді я не збирався ні за що змагатись. Я ж тобі вже казав. Але з іншого боку… Тимур не має здібностей до бізнесу. Завжди влипає в проблеми і ледь-ледь з них викручується. А я вмію робити з грошей більше грошей. 

— А в нього є дівчина? — поцікавилась Христина, розливаючи чай. 

— Ага, є, — я киваю. — От тільки знаючи її… Карʼєристка Катя ще та феміністка. І взагалі вона хоче всього досягнути сама. Чи захоче вона зараз народжувати? Я дуже в цьому сумніваюсь. 

— Цікаво буде з ними усіма познайомитись, — сказала вона. — І моя сестра горить бажанням побачити тебе. 

— Вийде, що я буду обманювати людей, які мені дуже допомогли, — раптом дійшло до мене. — Якось я раніше про це не дуже думав… Чи вийде? Олександра Петровича я ніколи не міг обманути…

— Може, ще можна відмовитись?  — вона замислено дивилась перед собою. — Мабуть, я могла б повернутися до батьків у Полтаву. Правда, вони досить консервативні і дізнавшись, що я вагітна і не маю чоловіка, по голові за це не погладять…