— Все, Марго, я не можу розмовляти, — сказав у слухавку, підходячи до контори.
— Але ти обіцяв, що ми сьогодні зустрінемось! — насуплено відповіла вона. — Повечеряємо в суші-барі!
— Я передзвоню, — я відбив виклик і поглянув на похмуру сіру будівлю.
Марго вже набридала, певно, був час замінити її на якусь іншу дівчину. Правило трьох місяців все ж працювало, після трьох місяців дівчата починали нахабніти і хотіти від мене чогось більшого, аніж просто ресторани і готелі. Але я не збирався змінювати свій спосіб життя. Починаєш предʼявляти претензії — до побачення.
Коли мені вчора зателефонували і запросили сьогодні о десятій з’явитися до нотаріальної контори, щоб ознайомитися з заповітом мого покійного дядька, я подумав, що це проста формальність. Що треба приїхати до контори і поставити свій підпис під заявою, що я не заперечую проти останньої волі заповідача, який вирішив передати своє майно якомусь благодійному фонду (а я не сумнівався, що дядечко так і зробить, він був ще тим диваком), або взагалі міг заповісти все своєму коту Володимиру Великому.
Але коли я побачив біля контори червоний спортивний автомобіль свого двоюрідного брата Тимура, то мої долоні мимоволі стиснулися в кулаки.
Тимур вийшов з машини, і наші погляди зустрілись. Його темне кучеряве волосся в добре продуманому безладі падало на чоло, тонкі губи кривилися в викличній усмішці. Він підійшов ближче:
— Я ходив до дядька весь останній місяць його життя. Він точно все залишить мені, я про це потурбувався. Я побудую там щось таке, щоб клієнти з твого готелю витрачали всі грошики в мене.
— Що значить ти "ходив"? Намагався втертись у довіру до помираючого? — я насупився. — Навіть для тебе це вже занадто, не думаєш?
— Мені треба цей будинок. І ця земля, — сказав Тимур. — А в тебе і так все є. Тому дядечко все залишив мені, я в цьому не сумніваюся!
— Ну, подивимось, як воно там обернеться, — буркнув я і розвернувся до дверей.
Відчувати себе переможеним мені не подобалось. І чому я сам не додумався до подібного? Ні, все ж для мене це занадто. Ну і хай буде зі своєю землею, навіть так він не зможе дати їй раду, він занадто зарозумілий і самовпевнений.
Я рушив до дверей, Тимур пішов за мною.
Ми проминули хол, де стояли дві якісь крислаті рослини в дерев’яних цеберках, і зупинилися перед потрібними дверима. Серце трохи прискорило свій ритм. Я штовхнув двері і увійшов. На годиннику навпроти дверей була рівно десята. А в кімнаті було троє людей, один, певно, нотаріус, але хто ті двоє інших? Невже були ще якісь спадкоємці?
— Доброго ранку, — привітався з нами нотаріус, який сидів за своїм столом. — Сідайте, — і кивнув на два мʼяких крісла навпроти.
— Доброго, — Тимур одразу розвалився в кріслі так, немов він тут бос, закинувши ногу на ногу.
— Доброго, — повторив я, падаючи у вільне крісло якраз поряд із Тимуром.
Незнайомці також коротко привітались, а потім заговорив господар кабінету:
— Що ж, усі в зборі. Можемо зачитати секретний заповіт Віктора Олексійовича Андрієнка. Сьогодні тут присутні двоє зацікавлених осіб, — він поглянув спершу на Тимура, а потім — на мене. — А також двоє свідків.
Обоє чоловіків поважно кивнули.
Нотаріус продовжив:
— Секретний заповіт було подано мені в заклеєному конверті. На ньому ви можете бачити особистий підпис заповідача, проставлений у моїй присутності. Після смерті Віктора Олексійовича мені доручили розкрити конверт і повідомити вам його останню волю. Вам усе зрозуміло?
Ми з Тимуром мовчки кивнули. Я помітив, що він нервово крутить у руці запальничку, видно, все ж хвилюється. Знав, що у нього фінансові проблеми, і його бізнес ледь тримається на плаву. В мене справи були значно кращі. Але та земля по сусідству з моїм готелем…
Нотаріус урочисто взяв до рук конверт, розпечатав його, дістав аркуш паперу, списаний від руки, кашлянув і заходився перебігати очима рядки. Я побачив, як його обличчя витягнулося від здивування…
***
— Він точно був у здоровому глузді, коли це писав? — майже заволав Тимур, як тільки нотаріус дочитав заповіт.
— Так, — кивнув той. — Приніс довідки від лікарів. Та й я сам не побачив чогось незвичайного. Навпаки, здивувався, навіщо ті довідки. Тільки тепер зрозумів, коли прочитав сам заповіт. Він вельми… ексцентричний…
— Це якесь знущання! — Тимур підскочив з крісла, як ужалений. — Він завжди був придурком!
Я був не менш шокований, хоча й не настільки бурхливо реагував, як братик. Все ж, для мене ця спадщина не була життєво необхідною, хоча й залишалася бажаною. Але умова, яку поставив дядько Віктор, була дійсно знущальною. Так би мовити, прощальний ляпас нам обом…
Але мене так і підмивало позлити Тимура. Тому я зручніше усівся в своєму кріслі і з усмішкою сказав:
— А що, нормальні умови. Скажімо так, це вартує спадку.
— Ти що, зібрався це виконувати? — ошелешено глянув на мене брат.
Звичайно, я не збирався. Але підбурити Тимура на подібне. Блін, це буде навіть крутіше, ніж поле для гольфу…
#29 в Жіночий роман
#100 в Любовні романи
#53 в Сучасний любовний роман
несподіване кохання, важливий вибір, сильні почуття_емоційно
Відредаговано: 20.11.2024