89 Валерія

Прокинувшись вранці, я навіть не здогадувалась, яким насиченим виявиться цей день  і скільки всього мені доведеться пережити.

Коли Влад запропонував прогулятися в парку, я мало не підстрибнула від радості. Погода стояла просто чудова, і після всіх тих напружених розмов, таємниць і хвилювань останніх днів мені дуже  хотілося відволіктися і забути про все хоча б на кілька годин. Я хотіла гарно провести час з коханим чоловіком.

Я побігла перевдягатися, і навіть трохи підфарбувалась - просто тому, що хотілося відчувати себе гарною.

У парку мені неймовірно сподобалося. Ми з Владом йшли, тримаючись за руки, і я відчувала, як напруга останніх днів потроху відпускає мене. Сонце світило, десь співали пташки, повз пробігали діти з повітряними кульками. Це було так по-справжньому, так просто - і саме цього мені найбільше бракувало.

Побачивши візок з морозивом, я не змогла втриматись і потягнула Влада за руку, як маленька дівчинка.

- Владе, дивись, морозиво!

Він, звісно, одразу почав бурчати про те, що я можу застудитись, але я чудово знала, що варто мені лише трохи надути губки і згадати про малюка, і він здасться.

Так і сталося. Мені так подобалась ця його турботливість, навіть коли вона межувала з занудством. За кожним "Лерусь, тобі не варто" я бачила справжнє хвилювання за мене і за дитину, і від цього на серці ставало тепліше.

З'ївши спочатку полуничне, а потім ще й апельсинове морозиво, я почувалася абсолютно щасливою. Влад дивився на мене з тим особливим виразом обличчя - сумішшю занепокоєння і замилування,  який я вже добре навчилась розпізнавати.

Коли ми побачили вказівник на історичний музей, у мене всередині все аж затріпотіло від захвату. Я завжди любила історію, любила уявляти, як жили люди тисячі років тому, які в них були звичаї, вірування, побут. Все це зачаровувало мене ще з дитинства.

- Владе, а можна туди? Будь ласка!

Він посміхнувся і повів мене у потрібному напрямку.

Музей перевершив усі мої очікування. Я із захватом роздивлялась кожну вітрину. Екскурсовод так захопливо розповідав нам про звичаї скіфів, золоті прикраси, знайдені в курганах, про унікальну культуру кочівників, що я забула про час.

Виходячи з музею, я все ще перебувала під враженням і не могла зупинитися, ділячись з Владом усім почутим. Влад слухав мене з тією лагідною усмішкою, яку я дуже любила.

Ми неспішно йшли до парковки і раптом усе змінилося за одну секунду.

Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається. Лише відчула, як Влад різко схопив мене і щось закричав. Мене наче підкинуло в повітря, а потім земля різко наблизилась, і я впала на Влада.

Тільки за мить я почула гуркіт двигуна і побачила краєм ока, як повз нас промчала машина. Я навіть не встигла злякатися по-справжньому, бо все відбулося настільки швидко.

- Леро! Ти в порядку? Щось болить? - запитав Влад, взявши мене за обличчя, і в його очах я побачила справжній жах.

- Я... я, здається, ціла, - тільки й змогла вимовити я, все ще не розуміючи, що щойно сталося.

- Владе, а ти? 

- Це дрібниці, - відмахнувся він, хоча я бачила, як йому боляче.

Тільки зараз, коли перший шок трохи минув, мене почало трясти. Я усвідомила, наскільки все могло закінчитись інакше. Якби Влад не зреагував так швидко і не встиг схопити мене...

Я подивилась туди, куди зникло авто, а потім знову на Влада і зрозуміла, що він щойно врятував мене, навіть не роздумуючи ні секунди, інстинктивно.

Сльози самі навернулись мені на очі, і я міцно обійняла його, притулившись до грудей, відчуваючи, як калатає його серце - так само шалено, як і моє.

- Дякую, - прошепотіла я тремтячим голосом. - Дякую, що врятував нас.

Навколо вже збирались перехожі, хтось кудись телефонував, хтось стурбовано щось питав, але я нічого не чула. Тільки відчувала, як Влад міцно тримає мене, і думала про те, що ця машина не просто випадково з'їхала з дороги.

Хтось щойно намагався нашкодити нам І від цієї думки мене охопив справжній страх за нас і за наше майбутнє.