88 Влад

Після ситного сніданку, я запропонував Лері прогулятися в парку. Погода стояла просто чудова. Тепле осіннє сонце, легкий вітерець, жодної хмаринки на небі. Гріх було сидіти вдома в такий гарний день.

Лера одразу ж пожвавилась, зраділа і  побігла перевдягатися і робити макіяж.

У парку було дуже гарно. Ми неспішно прогулювались алеями, тримаючись за руки, і я насолоджувався кожною хвилиною цього спокою. Останнім часом спокійних миттєвостей у нашому житті було не так уже й багато, тож я цінував кожну секунду, коли міг просто бути поруч з Лерою, не думаючи про проблеми.

- Владе, дивись, морозиво! - радісно вигукнула Лера, тягнучи мене за руку в бік візочка з морозивом.

- Леро, ти щойно з'їла, напевно, половину піцерії на сніданок, - спробував я протестувати, хоча вже знав, що це марна справа.

- Але я вагітна, - надула вона губки, і в очах з'явився той самий благальний погляд, проти якого я був абсолютно безсилий. - Малюк хоче морозива.

- Малюк, чи його мама? - поцікавився я, хитаючи головою, але все ж дістаючи гаманець.

Вона з'їла полуничне морозиво, потім, побачила апельсинове і захотіла ще і його.

Я намагався зупинити Леру, бо боявся, що вона застудиться, але одразу здався під натиском її благального погляду і купив все, що вона хотіла. Я просто не міг їй відмовити.

Прогулявшись парком, Лера раптом зупинилась біля вказівника і з захопленням прочитала напис "Історичний музей - 500 метрів".

- Владе, а можна туди? Будь ласка! - вона стиснула мою руку обома долонями, дивлячись на мене з таким же благальним виразом, як хвилину тому просила морозиво.

Я усміхнувся і кивнув, бо знав, що Лера любить відвідувати різні лекції, виставки і музеї.

В музей виявився цікавіше, ніж я очікував. Лера ходила від вітрини до вітрини із широко розплющеними очима, уважно вивчаючи кожен експонат, кожен напис під ним. Особливо її захопила зала, присвячена давнім народам, що колись населяли ці землі.

Дивлячись на те, з яким захопленням вона розглядала старовинні прикраси і зброю, я думав тільки про одне - як же мені пощастило з нею. Скільки в ній було щирої дитячої цікавості до світу, попри все, що їй довелося пережити.

Коли ми вже виходили з музею, Лера все ще перебувала під враженням і жваво щось мені розповідала.

- Ти уявляєш, виявляється, тут жили скіфи, потім кіммерійці, а ще сармати! У них були настільки цікаві звичаї, ти б тільки бачив ті прикраси, які знайшли в курганах, - захоплено щебетала вона, жестикулюючи вільною рукою. - А ще екскурсовод розповідав про...

Я слухав її, усміхаючись, і думав тільки про те, яка ж вона гарна, коли говорить про щось з таким захопленням. Ми неспішно йшли до парковки, і я вже подумки планував, куди повезу її пообідати.

І тут все сталося за частку секунди.

Краєм ока я вловив рух - автомобіль, що різко звернув з проїжджої частини прямісінько на тротуар, набираючи швидкість і їдучи прямо на нас.

Роздумувати не було часу. Я різко схопив Леру за плечі і рвучко повалив нас обох на землю, щоб це авто не зачепило нас.

Ми впали і я відчув гострий біль у лікті, яким вдарився об бордюр, але це було зовсім не важливо. Головне - Лера. Я міцно тримав її, підставивши своє тіло так, щоб вона впала прямо на мене, а не на  землю.

Автомобіль пронісся за якихось півметра від нас, обдавши холодним повітрям і зник за поворотом, навіть не збавивши швидкості.

- Леро! Ти в порядку? Щось болить? - почав допитуватися я,  гарячково оглядаючи, чи немає у неї якихось ушкоджень.

- Я... я, здається, ціла, - розгублено промовила вона, все ще не в змозі усвідомити того, що щойно сталося. - Владе, а ти?

- Це дрібниці, - відмахнувся я, хоча лікоть пульсував болем. - Головне, що з тобою і малюком все гаразд.

Навколо вже почали збиратися перехожі, хтось голосно охав, хтось діставав телефон, щоб викликати поліцію. А я тим часом дивився вслід автомобілю, що вже зник з поля зору, і відчував, як усередині закипає лють.

Номерні знаки я розгледіти не встиг. Але одне я знав напевно - це точно не було випадковістю. Ніхто не з'їжджає раптово з дороги на тротуар без причини.

Хтось щойно намагався нас збити. Або саме Валерію, бо мені чомусь здалося, що авто мчало саме на неї.