80 Валерія

Мій суботній ранок почався просто чудово. Влад, як завжди протягом останніх місяців,  відвіз мене в салон краси, а сам поїхав у якихось своїх справах, пообіцявши заїхати за мною через  кілька годин.

Я обожнювала ці суботні процедури. Не стільки через манікюр чи укладку або інші процедури, скільки через можливість просто розслабитися і побалакати з дівчатами в салоні.

Майстриня, яка робила мені зачіску, Оксана, завжди розповідала цілу купу цікавих історій. Здавалося, що вона знає про все не світі.

- Леро, а ви вже думали про весільну сукню? - запитала вона, крутячи в руках пасмо мого волосся.

- Ще рано про це думати, - засміялась я.

- Ох, вам так пощастило, - мрійливо зітхнула Оксана. - Такий чоловік, як ваш Влад - це справжня рідкість. Щедрий, добрий, та ще й красень який! Я б за такого будь-що віддала.

Я тільки посміхнулась і трохи зашарілась. Приємно було чути такі слова про людину, яку кохаєш.

Весь цей час, поки мені наводили красу, у мене в грудях розливалося тепле, приємне відчуття. Настрій був просто чудовий.

Коли я вийшла із салону, Влад уже чекав на мене біля входу, спершись на машину. Побачивши мене, він усміхнувся, але усмішка вийшла якоюсь дивною, наче він змусив себе це зробити. Від цього моя радість трохи потьмяніла.

Я підійшла ближче і придивилась до нього уважніше. Щось було не так. Влад намагався виглядати як завжди. Бути спокійним та впевненим,  але я вже добре встигла його вивчити. У нього між бровами залягла ледь помітна складка, а погляд був якимось відстороненим, наче думками він перебував зовсім не тут, в десь в іншому місці.

- Як пройшов твій ранок? - запитала я, обійнявши його і сподіваючись на те, що він сам розкаже, що його турбує.

- Добре, - коротко відповів Влад, поцілувавши мене в скроню. - А в тебе як справи в салоні? Все пройшло добре?

Він явно перевів розмову на мене. Я вирішила не наполягати. Можливо, потім, за обідом, розповість все сам.

- Чудово! Оксана сказала мені, що ти справжня рідкість серед чоловіків, - усміхнулась я, намагаючись його трохи розвеселити.

- Вона має рацію, - жартівливо відповів Влад, але усмішка знову вийшла якоюсь натягнутою.

Ми поїхали в наш улюблений ресторан. Влад був уважним, як завжди навіть спитав, чи не холодно мені під кондиціонером. Але я відчувала, що частина його думок десь далеко.

- Владе, у тебе точно все гаразд? - не витримала я за десертом.

- Все добре, Леро, - сказав він, беручи мене за руку через стіл. - Просто трохи стомився. Робочі справи...

Я кивнула, хоч і не повірила йому до кінця. Знала цей його погляд. Саме так він виглядав, коли намагався щось приховати від мене, аби не хвилювати мене зайвий раз.

Після обіду ми поїхали на виставку картин, яку я чекала уже кілька тижнів. Це мала бути одна з найприємніших частин дня.

Зала виявилась просто чудовою - картини сучасних українських художників, багато яскравих кольорів і незвичайних сюжетів. Я захоплено переходила від одного полотна до іншого, ділячись враженнями з Владом.

Але навіть тут, серед всієї цієї краси, я помічала, що Влад раз у раз кидав погляд на телефон, а коли думав, що я не бачу, на його обличчі з'являлась та сама тривожна складка між бровами.

- Тобі не подобається? - запитала я біля однієї з картин, помітивши, що він дивиться зовсім не на полотно, а кудись убік.

- Що ти, дуже подобається, - швидко відповів Влад, беручи мене за руку. - Ти ж знаєш, як я люблю проводити час з тобою.

Я усміхнулась у відповідь, але тривога всередині мене не зникала. За ці кілька місяців, живучи з Владом під одним дахом, я навчилась відчувати, коли щось не так, навіть якщо він старанно це приховує.

Щось точно трапилось. І я твердо вирішила: якщо він сам не розкаже за вечерею, я обов'язково запитаю ще раз.