78 Влад

Я жахливо боявся, що Лера дізнається про те, що мучило мене вже багато років.

Вже кілька разів я хотів їй розповісти про Інгу, а потім знову знаходив сотню причин, чому це можна відкласти на потім. На завтра, на наступний тиждень, на "коли буде слушний момент".

Слушного моменту не буває і я про це чудово знав. Просто щоразу, коли уявляв її очі в ту секунду, коли вона дізнається правду, у мене всередині все переверталося.

Я боявся, що Валерія дивитиметься на мене так, як дивилися батьки Інги, чи як я сам роками дивився на себе в дзеркало.

Чим довше я спілкувався з Лерою, тим більше помічав те, як вона вона схожа на Інгу. Такі ж великі зелені очі, розкішне довге волосся, навіть невеличка родинна пляма на плечі. Це здавалося дуже дивним.

Лера сіла біля мене на підлогу посеред кухні. Вона росто сіла і чекала, не тиснула, не допитувалась, а дивилася так, ніби готова була вислухати все, що завгодно.

І я раптом зрозумів, що якщо не скажу зараз, то не скажу ніколи.

Слова давалися важко. Я розповідав і не міг дівчині в очі. Втупився у власні руки, у плитку на підлозі, у ніжку стільця, куди завгодно. Тільки б не бачити, як змінюється її обличчя. Коли я сказав, що лікарі так і не змогли врятувати Інгу, горло стиснуло так, що я ледве договорив. Тиша після цього здалася мені нескінченною.

Я чекав, що вона відсунеться від мене,  скаже щось на кшталт "мені треба побути на самоті", що в її очах з'явиться той холод.

Але Лера розплакалась. Не через те, що дізналась, яким чудовиськом я був. А через те, що жаліла мене і співчувала.

- Бідолашний... Ти стільки пережив, хоч був ще зовсім молодим.

Валерія міцно обійняла мене, а я не міг повірити у те, що вона так відреагувала, бо не очікував нічого подібного.

- Бачиш, який я... - почав я, але Лера не дала мені договорити.

- Для мене ти найкращий...

Вона сказала це так спокійно і впевнено, що я на секунду розгубився.

Я хотів заперечити, сказати, що вона не знає всього, що я мав тоді взяти слухавку, що один дзвінок міг усе змінити... Але Лера приклала палець до моїх губ і суворо, зовсім як вчителька, наказала: "Ніяких "але"". І я замовк.

Дивно, але саме в ту мить щось всередині мене ніби тріснуло. Здавалося, що я щойно звільнився від величезного тягаря.

Здається, вперше за дуже довгий час я вдихнув на повні груди.

- Дякую, - сказав я, притискаючи Леру до себе.

- За що?

- За те, що не відвернулася від мене...

Лера підняла голову і подивилася на мене так серйозно, що мені стало трохи ніяково.

- Владе, я ніколи не відвернуся. Ти чуєш? Ніколи.

Я нічого не відповів. Просто уткнувся обличчям їй у волосся і сидів так, мабуть, дуже довго. Вона гладила мене по спині, як маленького, і мені взагалі не було соромно.

Цього вечора ми з Лерою так і не приготували вечерю. Чай охолов у чашках, а за вікном давно стемніло. Але я не пам'ятаю, щоб мені коли-небудь було так спокійно і легко на душі.

Валерія і справді була дивовижною дівчиною І я пообіцяв собі, що зроблю все, аби вона була щасливою.