28 Валерія

Вранці я прокинулась від того, що мене почало жахливо нудити. Вставши з ліжка, я поспішила до ванної кімнати.

Так сильно мене ще в житті не вивертало. Звісно, що я не раз чула розповіді моїх знайомих і подруг про токсикоз. Але одна справа чути про це, а зовсім інша - пережити на власному досвіді.

Поглянувши на себе у дзеркало, я важко зітхнула, бо вигляд у мене був такий нещасний і змучений, що хотілось заплакати.

Зараз я особливо була рада, що у мене була особиста ванна кімната і Влад не бачив мене у такому стані.

Я не хотіла розповідати Владу про те, як паскудно почуваюсь, бо знаючи його, була впевнена в тому, що він підніме паніку і викличе швидку.

А цього мені хотілося найменше. Я розуміла, що просто мала пережити цей період і якось все це витерпіти.

Повернувшись в кімнату я лягла на ліжко, але була більше, ніж впевнена у тому, що мені доведеться зараз знову бігти на зустріч із своїм білим фарфоровим другом.

Я чула те, як Влад збирався на роботу і дуже хотіла, щоб він швидше пішов. Бо мені дуже не хотілося, щоб він бачив, як мене вивертає над унітазом.

Почувши, як стукнули вхідні двері, я видихнула з полегшенням, а через хвилин двадцять знову попленталася у ванну кімнату.

Мені вже почало здаватися, що все це ніколи не закінчиться.

Неочікувано хлопнули вхідні двері. Невже Влад повернувся? Тільки цього мені зараз не вистачало для повного щастя...

- Леро, я думав, що ти вже снідаєш... Ти вже встала? - постукавши у двері моєї кімнати, поцікавився Влад.

- Я потім поснідаю, - відповіла я, докладаючи всіх зусиль, щоб голос звучав спокійно.

- Чому потім? Давай я тобі зараз все розігрію і зроблю чай...

Я не змогла відповісти своєму аж надто турботливому майбутньому фіктивному чоловіку, бо мене в цей момент саме знову вивернуло.

Дідько! І чого його так невчасно принесло?!  

- Леро, з тобою все добре? - почувся схвильований голос Влада, а наступної миті двері в мою кімнату відчинилися.

Побачивши мене на підлозі біля унітазу, Влад на секунду завис, але швидко опанував себе.

- Я зараз викличу швидку... - промовив він, дістаючи телефон з кишені.

- Не потрібно, Владе... Це звичайний токсикоз. Таке часто буває у вагітних... Швидка мені нічим не допоможе... - промовила я, важко зітхнувши.

І тут мене знову знудило. Влад, знявши із себе піджак, присів на підлогу поруч зі мною. Він обережно зібрав моє волосся і тримав, щоб воно не заважало мені.

Мало того, що я почувалася жахливо, так ще й мені було дуже некомфортно через присутність Влада і те, що він бачив мене у такому стані.

- Вибач... - промовила я, витираючи сльози.

- Все нормально, Леро. Тобі не потрібно вибачатись. Я все розумію. Давай я допоможу тобі дістатися до ліжка і принесу води, - сказавши це, Влад обережно взяв мене на руки і поніс у кімнату.