26 Влад

Коли Лера нарешті заспокоїлась та перестала плакати, я відпустив її із своїх  обіймів.

Як це не дивно, але мені було приємно її обіймати. Дівчина була така крихітна тендітна, що нагадувала одну з тих порцелянових ляльок, які колекціонувала моя тітка. Я завжди дуже обережно брав їх у руки, щоб не зламати і не розбити.

Зараз був не час для зайвих емоцій, хоча ще якусь мить тому мені справді хотілося захистити цю дівчину від усього світу.

Ми з Лерою сіли за стіл. Я поставив перед нею чашку з чаєм і підсунув ближче до неї тарілку з еклерами та шоколадними кексами.

Мої думки зараз крутилися у коридорі, де на вішалці висіла потерта куртка мого молодшого брата. Усе всередині мене напружилося, мов струна. Я був майже впевнений, у тому, що в підкладці цієї куртки заховано щось надзвичайно важливе.

Мені дуже кортіло негайно опинитися вдома, зачинитися в кабінеті й розрізати тканину, щоб побачити, що ж там заховане. Але виказувати своє нетерпіння перед Лерою я не хотів.

- Дякую, Владе... Ти правий, мені треба думати про малюка, -  промовила Лера, роблячи ковток чаю.

- Стас би не пробачив мені, якби я не потурбуватися про тебе і вашу дитину, - я намагався розмовляти максимально спокійно, хоча емоції переповнювали мене. - Він завжди був простішим за мене і вмів радіти навіть якимось дрібницям.

- О це точно, - посміхнулася вона крізь сльози. - А ще він був жахливим ласуном. Здається, він міг з'їсти цілу гору солодощів за один присіст і навіть не помітити.

- Пам'ятаю, як у дитинстві він ховав від мене цукерки, а потім забував, куди поклав, - підхопив я, спостерігаючи, як Лера заправила волосся за вухо.

- О, це на нього так схоже! - Вона  засміялася, і цей звук відгукнувся в мені дивним теплом. - Він і дорослим постійно розкидав свої речі по всій квартирі. А потім бігав із кімнати в кімнату, лаявся на чому світ стоїть і шукав якісь шкарпетки чи ключі. Я щоразу змушена була шукати їх разом із ним.

- Постійний хаос - це був його стиль життя, - посміхнувся я, поглянувши на годинник. Нам уже час було повертатися додому.

Я підвівся з-за столу й глянув на Леру:

-  Ну що, їдемо? Здається, ми зібрали все необхідне, але краще ще раз перевірити.

- Ой, зачекай! Я ж мало не забула одну річ, - Лера сплеснула в долоні й швидко вийшла з кухні.

За хвилину вона повернулася, тримаючи в руках невеликого, але дуже кумедного рожевого іграшкового ведмедика. Вона міцно притиснула його до грудей.

- Цього красунчика мені подарував Стас. Він назвав його Кармайкл, - посміхаючись, промовила вона, роздивляючись пухнасту мордочку.

Почувши про "Кармайкла", я дуже здивувався. Чомусь в вирішив, що брат не випадково так його назвав.

Я змусив себе зберегти спокійний вираз обличчя і лише ледь помітно кивнув, не виказавши жодної емоції:

- Цікаве ім'я... Кумедне ведмежа.

У мене в голові вже виник чіткий план. Мені доведеться уважно оглянути цього рожевого ведмедя, як тільки з'явиться така можливість. Стас залишив надто багато загадок, і сьогодні я збираюся розкрити хоча б одну з них.

Коли Лера склала свої речі в сумку, я взяв її і зняв з вішалки братову куртку.

- Їдемо додому, Леро. Тобі вже час лягати відпочивати, - промовив я, відчиняючи двері квартири.

- Але я нічого такого не робила, щоб стомитися, - надувши губки, промовила Валерія.

- Тоді можеш просто повалятись на дивані і подивитись якийсь серіал чи щось почитати, - посміхнувшись, промовив я.

- Але ж це і є відпочинок. Який же ти хитрий... Хотів мене обдурити?

- Навіть в думках такого не було, - сміючись, сказав я, поглянувши на дівчину.