23 Валерія

Коли двері за Владом зачинилися, я ще деякий час просто сиділа на ліжку, обіймаючи коліна руками.

Слова його батька досі лунали у мене в голові, змушуючи почуватися повною нікчемою. Він мав рацію в одному - я справді не пара для такого, як Влад. Обірванка - сирота і мільйонер, спадкоємець величезної імперії... Хто я така, щоб руйнувати його майбутнє?

Я підвелася, підійшла до дзеркала і подивилася на своє відображення. Червоні очі, бліде обличчя, розпатлане волосся. Я і справді була схожа на заплакане, сопливе чудовисько.

- Візьми себе в руки, Леро, - прошепотіла я сама до себе. - Ти ж обіцяла собі, що більше не будеш слабачкою.

Умившись холодною водою, я трохи прийшла до тями. Поклала руку на живіт, де росла маленька частинка нас із Стасом, і відчула, як усередині мене розлилося тепло.

- Не хвилюйся, малюк. Мама впорається, - тихо сказала я, і від цих слів мені самій стало трохи легше.

Я вийшла з ванної і попрямувала на кухню. Влад уже порався там, а точніше, намагався щось знайти в шафках, розкидаючи все  навколо себе.

Побачивши цю картину, я мимоволі усміхнулася.

- Що тут у нас за розгром? - запитала я, зупинившись у дверях.

Влад озирнувся, і на його обличчі промайнуло полегшення, коли він побачив мою усмішку.

- Шукаю печиво, яке, я точно пам'ятаю, тут було, - винувато сказав він, тримаючи в руках якусь коробку з-під чаю.

- Давай я допоможу тобі, - я підійшла ближче і за секунду дістала з верхньої полиці печиво та цукерки.

- Я ж теж там щойно шукав, - промовив Влад, зітхнувши і почухавши потилицю.

Чоловік виглядав таким розгубленим, що я не стрималась і посміхнулась.

Ми з Владом сіли за стіл, я підсунула до себе чашку з чаєм.

- Владе, - наважилась я нарешті, - я подумала над тим, що сказав твій батько.

- Леро, я думав, ми з тобою вже про все домовились...

- Дай мені договорити, будь ласка, - перебила я його. - Просто... я хочу, щоб ти знав, що я не тримаю тебе. Якщо колись відчуєш, що це все занадто важко для тебе чи зустрінеш дівчину, яку покохаєш,  ти маєш обов'язково сказати мені про це. Я не ображусь.

- Валеріє, ти зараз маєш думати про власне здоров'я і дитину. З усім іншим я сам розберусь. 

Я відчула, як на очі знову навертаються сльози, але цього разу зовсім інші. Я була вдячна Владу за його підтримку, яка додавала мені впевненості і заспокоювала.

Деякий час ми мовчки пили чай, а потім Влад піднявся з-за столу і приніс фотоальбом.

- Я ще вчора хотів тобі показати наші із Стасом шкільні фото, - промовив він, поклавши переді мною фотоальбом.

- Дякую. Мені буде надзвичайно цікаво побачити вас зі Стасом малими, - сказала я, відкриваючи його.

- Це ми зі Стасом грали футбол. Ми тоді були у різних командах і моя команда виграла, - розповів Влад, сідаючи на стілець, що знаходився поряд з моїм.

- Те, що Стас програв, я вже зрозуміла з його невдоволеного вигляду, - посміхнувшись, промовила я, роздивляючись фото.

Влад розповів мені кілька  веселих шкільних історій, що трапилися колись із ними.

- Леро, а у тебе є якісь дитячі фото? - запитав Влад.

- Так, у мене теж є фотоальбом. Моя бабуся  підписала там кожне фото. Тільки я залишила його вдома, - посміхнувшись, відповіла я.

Мене дуже здивувало те, що Влад так неочікувано зацікавився моїм минулим.

- Завтра субота... У мене вихідний. Можемо з'їздити до тебе додому. Візьмеш свій фотоальбом, може, ще щось, - неочікувано промовив Влад.

- Гарна ідея. Коли я збиралась, то поспішала і забулась деякі речі.

З кожним днем я дізнавалась про Влада все більше і розуміла, що він не такий вже й поганий, як я колись про нього думала.

Мені навіть почало здаватися, що моє життя почало нарешті налагоджуватися.

Але я й гадки не мала про те, що справжні випробування чекали на нас попереду.