7 Влад

Сьогоднішній ранок видався напруженим.  Нарада, дзвінки, звіти, переговори з партнерами, але я ніяк не міг сконцентруватися на роботі, бо всі моїї думки постійно поверталися до Лери.

Я сидів у своєму кабінеті, дивився на екран монітора, але не бачив жодної цифри. Перед очима досі стояла її вперта посмішка та те, як вона дивилася мені у вічі, коли переконувала, що впорається сама.

Вагітна, крихітна, тендітна дівчина, яка ще вчора переїхала в незнайомий дім, вирішила взяти на себе прибирання великої, двоповерхової квартири та  приготування їжі для нас обох. Це точно був чистісінький абсурд.

-  Владе, ти мене взагалі слухаєш? - голос мого заступника вирвав мене з роздумів.

- Так, звісно. Продовжуй, - збрехав я, намагаючись зосередитись.

Але мої думки знову повернулись до Лери. Я уявляв собі, як вона намагається дотягнутися до верхніх полиць, як піднімає щось важке, як стоїть біля плити години поспіль. У мене всередині все стискалося від тривоги і хвилювання. Мені зовсім не подобалася ця її дурна ідея.

Ближче до  обіду я не витримав і зателефонував їй.

- Як ти там? Все гаразд? - запитав я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, а не так, ніби я готовий кинути все і мчати додому.

- Все добре, Владе. Не хвилюйся і займайся своїми справами, - відповіла Лера.

- Ти нічого важкого не піднімаєш?

- Ні.

- А поїсти не забулась?

- Владе, я поїла, попила чай і у мене все добре. Іди працюй.

Я поклав слухавку, але легше не стало. Через дві години я зателефонував знову, потім ще раз ближче до вечора.

Кожного разу вона запевняла, що все добре, що я даремно переймаюся. Але я можу заспокоїтися тільки тоді, коли на власні очі побачу, що з Лерою все гаразд.

Врешті-решт я вирішив, що з мене досить. Відклав усі справи, попередив секретарку, що їду раніше, і сів у машину. Всю дорогу додому я прокручував у голові найгірші сценарії. Лера знепритомніла від перевтоми, порізалася, обпеклася, посковзнулася на мокрій підлозі. Уявляв, як заходжу і бачу безлад, а посеред нього - виснажену, ледь живу дівчину, яка занадто вперта, щоб визнати поразку.

А може,  вона вже давно здалася і тепер сидить серед розгардіяшу, стримуючи сльози від того, що не впоралася з тим, на чому так наполягала. Я не знав, чого саме боюся більше.

До того часу, як я під'їхав до будинку, серце калатало так, ніби я щойно пробіг марафон. Заглушив двигун, кілька секунд просто сидів, дивлячись на під'їзд, і намагався підготуватися до будь-чого.

Я глибоко вдихнув і видихнув кілька разів, а тоді рушив до своєї квартири. Рука тремтіла, коли я діставав ключі. Що б не чекало на мене за цими дверима, зволікати не було сенсу.

Я повернув ключ у замку і зайшов усередину. Від побаченого я так і застиг на місці.