Глава 12

Мама зі сльозами кинулася обіймати мене. Торкалася волосся, відходила на пару кроків та дивилася, ніби милуючись чимось неймовірно красивим. Цікаво, чи так само вона дивилася б на мене, якби знала, що я накоїла? В будь-якому випадку, мені судилося це дізнатися, бо я твердо вирішила більше не брехати. 

— Томо! — вигукнула мама, — Дивись, моя донька приїхала!

Тільки тепер я збагнула, що у мами в гостях сусідка. Тамара Степанівна, в народі просто тьотя Тома, жінка з репутацією місцевого радіо. Вона дізнається і розповсюджує новини ще до того, як подія встигла трапитися. Боже збав потрапити до такої в немилість, пліток не оберешся. 

— Єва? Нічого собі, — плеснула в долоні тьотя Тома. — Яка красуня! Відразу видно, що заможна, ділова жінка. Як твої справи?

Як вже казала, я не хотіла брехати… І не брехала б, якби ми з мамою були самі, але все обернулося за іншим сценарієм. Так, знову.

— Чудово. Узяла відпустку, — я пройшла у дім та сіла за стіл. Мама відразу заметушилася, подаючи мені чай. — Побуду тут тиждень-два, допоможу щось по господарству…

— Ох, та якби ж я знала! Приготувалася б, стіл накрила…

— Не вигадуй, мам. Тобі взагалі-то відпочивати треба, а не бігати, щоб мені догодити.

— І то правда! Лєна зовсім себе не береже. — зауважила тьотя Тома, — Розкажи щось про себе… Я ж тебе ще школяркою пам’ятаю. Долю всіх твоїх однокласниць знаю, бо більшість в селі залишилася, а ти у нас таємнича…

Я зрозуміла, що на мене збирається досьє, яке згодом розлетиться зі швидкістю світла. Ну і тут Остапа понесло… 

— Ой, та яка там таємнича, — відмахнулася я. — Працюю багато, на квартиру збираю. Знаєте, які вони дорогі у столиці? Просто жах! Особливо, якщо в пристойному районі. Хотілось би частіше в село навідуватись, однак в мене великий штат підлеглих… А це ж відповідальність, самі розумієте. Як не конференція, так рада директорів! Нічого без мене не можуть. 

— Нагадай, де ти працюєш?

— Керую п’ятизірковим готелем. 

Точніше, керувала. І не готелем, а унітазними йоржиками в ньому. 

— О, то у вас там, мабуть, і знаменитості зупиняються?

— Пфф.. звісно. От тільки вчора Антоніо Бандерас виселився.

— Справжній?!

— Ні, підробний, — я закотила очі. — Звісно справжній.

— І що він тут забув… — замислилася мама. 

— Напевно, у фільмі зніматися приїжджав. Він ще запрошував мене на прем’єру, але я відмовилася. За професійною етикою неправильно заводити дружбу з гостями. Та й взагалі, він застарий для мене. Ще Том Круз був, Шакіра і оцей… як його… такий крутий…

— Павло Зібров?!

— Я не його мала на увазі, — уявлення не маю, хто це, —  але і цей теж бував. Та я не вважаю зірок якимись особливими. Звичайні собі люди — їдять, сплять і какають так само як ми. Не розумію, чому їх так звеличують. 

— Нічого собі… — прошепотіла тьотя Тома. — От, що означає реалізована жінка! Усім би брати з тебе приклад, Єво. 

— Ще б чоловіка їй хорошого, — мама знову завела своє. Ну не може вона позбутися нав’язливої ідеї видати мене заміж. — А то роки йдуть, не встигне озирнутися, як стане самотньою старою дівою. 

Самотність на найближчі вісімнадцять років мені точно не загрожує, але я вирішила промовчати про це. 

— А хочеш, я тебе з хорошим хлопцем познайомлю? — схопилася тьотя Тома. 

— Це ти про кого? — здивувалася мама. Ще б пак, вона до мене всіх осіб чоловічої статі пересватала. Невже якогось щасливчика пропустила?

— Назар Оксанчин. Тільки-то із заробітків повернувся, при грошах. Головне вчасно оженити, щоб не встиг їх пропити. 

О, ну прямо мій типаж. Давайте два.

— Ні, дякую, — відхрестилася я. — Мене чоловіки не цікавлять.

— Аааа… — тьотя Тома густо почервоніла. — Я не знала, що ти по дівчатах.

Господи, ще не вистачало, аби завтра всі люди в селі стали думати, що я лесбійка. Не те щоб я боялася застарілих поглядів на життя… Навіть було б непогано таким чином відлякувати непотрібних кавалерів на кшталт того ж Назара. Але у людей виникнуть питання, коли в мене почне рости живіт. 

— Ні-ні, ви неправильно мене зрозуміли! Я хочу заміж, але поки що мені потрібен час для самореалізації. 

— Ну, дивись сама, — сусідка допила чай та стала з-за столу. — Мені вже час йти. 

Розносити нову інформацію в люди. 

— Вас провести? — запитала я чисто з ввічливості. 

— Так, будь ласка. 

Я пішла слідом. Тьотя Тома мовчала до самих воріт, а коли ми відійшли на добрячу відстань від дому, де мама точно не почує, зашепотіла:

— Єво, я все розумію… Ти молода, тобі треба про своє життя думати і все таке, але ж про маму теж не забувай. Купівля квартири — справа потрібна, та здоров’я важливіше. 

— У мене зі здоров’ям все гаразд, — з репродуктивними органами так точно. 

— Я не про тебе, а про маму твою. Ти ж бачиш, що вона ледве ходить. Їй би на реабілітацію в санаторій.

Тільки тепер до мене дійшло, яка ж я паскуда в очах цієї жінки. Вся така з себе ділова ковбаса, а маму полікувати не можу. Якби відразу сказала, що знаходжусь у глибокій сраці, то ніяких претензій до мене й не було б. Але ж правда така сумна…

— Я вже купила путівку, — процідила крізь зуби. — Не казала, бо хотіла зробити мамі подарунок. 

— Невже! То вибач мені, непутящій! — тьотя Тома схопилася за голову. — Звісно, хіба ти могла не купити… Золота дитина!

Я швидко розпрощалася з сусідкою, аби не ляпнути ще чогось зайвого. Зачинила ворота й звела очі до неба. 

— Боже, чому я така дуринда? 

Відповіді не було. Лише десь далеко у хмарах з мене посміялись журавлі.

Мама огорнула мене турботою, на яку я не заслуговувала. Шалене почуття провини перед нею не давало мені розслабитися, а страх розчарувати не дозволяв сказати правду. Я опинилася у пастці, яку ж сама для себе і збудувала. 

Довелося плести по течії та чекати найбільш вдалого моменту. Я знову спала у своїй кімнаті, де з часів школи нічого не змінилося. Їла багато фруктів з маминого саду та гуляла рідним подвір’ям насолоджуючись тишею. Виявляється, мені цього дуже не вистачало.