Глава 11

То був один з рідкісних моментів, коли я не мала на кого спихнути відповідальність за свої нещастя. Як тут не крути, під яким кутом не дивись, винною була саме я. Амір став жертвою моєї бездумної жаги до збагачення, він мав повне право злитися.

Я зібрала свої речі, попрощалась з колегами та залишила Інкогніто. Найважче було розлучатися з Ларисою Павлівною. Вона стала мені справжньою наставницею, завжди виручала, хоч і критикувала майже кожний мій крок. Чимось нагадувала мою маму… Мені її не вистачатиме.

— Бережи себе, дитино, — жінка обійняла мене на прощання. — Зроби висновки та рухайся далі. Можливо, робота покоївкою — просто не твоє призначення. Ти варта кращого.

Я знизала плечима. 

— Можливо. В будь-якому разі зі складеними руками я не сидітиму. Щось вигадаю...

Насправді ж я більше не мала сил боротися. Хотіла підкорити столицю за будь-якої ціни, а та столиця проїхалась по мені катком. Досить. Повернусь додому, у рідних стінах і дихається легше.

Приїхала до Юлі. Ну а куди ж? Двері відчинив Анатолій — з його обличчя цеглиною було зрозуміло, наскільки він радий мене бачити. Якщо по десятибальній шкалі, то десь на мінус три.

— Проходь, — прошипів крізь зуби. — Юля на кухні. 

Подруга якраз готувала обід. Від запаху їжі мене знову почало нудити. 

— Ти з речами? — здивувалась вона, ковзнувши по мені поглядом. 

— Угу… Їду додому. 

— О, це чудово! Надовго?

— Назавжди.

Юля повільно кивнула. Відклала ніж, підсунула до себе стілець та присіла навпроти мене. 

— Все настільки погано?

— Гірше не буває, — зітхнула я.

— Ти можеш знову пожити у нас!

— Ні. Я знаю, що ви завжди готові виручити, але досить з мене. Я хочу в село, хочу до мами. З цими марафонами у пошуках кращого життя, я стала забувати як вона виглядає. 

— Ну якщо ти вже вирішила… Їсти хочеш?

Юля збиралась повернутись до готування, але я схопила її за руку.

— Допоможи мені востаннє, — з очей полились сльози. Як невчасно! Я зовсім не планувала рюмсати знову. 

— Гей, ти чого! Що сталося?

Проковтнула болючий ком у горлі.

— Я вагітна. Строк маленький, тому… — в мене язик не повертався сказати це прямо. — Ти б могла…

Подруга опустила очі.

— Скільки тижнів? 

— Не знаю, як це правильно рахується. Але можу сказати точну дату запліднення. Це було п’ятнадцять днів тому.

У кухню зайшов Толік. Увесь цей час він підслуховував під дверима. Шпигун недороблений, навіть не здогадувався, що його пузо стирчить на пів кухні. 

— А хто батько? — запитав, склавши руки на грудях. 

— Це неважливо. Він знає про вагітність, але сім’я і діти його не цікавлять, — я не стала розповідати подробиці, аби остаточно не зганьбитися в очах друзів.

— Може, треба більше часу? Інколи чоловікам важко звикнути до нового статусу…

— Ні, Юлю! Він… — нічого мені не винен. — Просто зроби це, будь ласка. Випиши мені якісь пігулки чи щось таке.  

— Добре, — зітхнула подруга. — Завтра поїдемо на УЗД.

— Дякую. 

Толік стиснув губи в тонку лінію. Здавалося, тепер він став недолюблювати мене ще сильніше. 

— Єво, тобі варто переглянути свій спосіб життя, — промовив, хитаючи головою. 

— Кажеш так, наче вона якась наркоманка підзаборна! — обурилась Юля. — Таке могло трапитися з кожним. Знаєш, скільки дівчат приходять до мене з подібними проблемами?

— Я не про вагітність.

— А про що?

— З кожним роком вона все глибше зариває себе. Скільки ниття мені довелося чути за період вашої дружби! І справа не в поганих чоловіках чи несправедливості великого міста. Річ у тім, що Єва шкодить сама собі. Гониться за примарними перспективами, рубає з плеча, піддається емоціям замість того, аби сісти і подумати.

— Коханий… — Юля кинула винуватий погляд на мене. 

Я поспішила заспокоїти її.

— Ні, він має рацію, — як би це неприємно не звучало. — Обіцяю виправитись. З поверненням додому дійсно почну нове життя. Принаймні спробую.

Вночі мені було страшно. Я постійно думала про те, що має трапитися завтра. Юля — хороший спеціаліст. Вона добре знає свою справу, а від так можна бути впевненою, що моєму здоров’ю нічого не загрожує. Варто спробувати сприймати вагітність, як хворобу: в мій організм потрапив вірус, я його позбудусь. Зрештою, так буде чесно. І по відношенню до Аміра, і до самої дитини. Ніяке дитя не заслуговує на таку маму. 

Тільки тепер я усвідомила, що мені не потрібні ані гроші, ані розкішне життя. Я просто хочу спокою. І щоб мене любили. Набридло бути самотньою.

Поклала руку на живіт та заплющила очі. Попри настільки малу ймовірність завагітніти, я таки отримала дитину. Перша удача за такий тривалий час. А раптом це знак? Може, не чоловіки мають змінити мою долю, а саме ця маленька людинка?

Втерла сльози та повернулася на інший бік.

З мене вийде погана мама. Чому я навчу ту дитину? Що я їй дам? Вона зненавидить мене через те, що я прирекла її на зростання у бідності. Садочок, школа, освіта… А раптом вона захворіє чи взагалі народиться хворою? Чим я допоможу? У такому випадку гуманніше не народжувати.

Господи, як же це важко…

Ранок настав непомітно. Я так і не заплющила очей. Дивилась перед собою, зважувала всі “за” та “проти”. Логіка казала, що аборт — найправильніший вихід, а серце… Я до останнього не могла визначитись, чому стала сумніватись. Могла б написати, що полюбила дитину у своєму лоні, але то було б цілковитою брехнею. І її ще не любила. Я навіть остаточно не усвідомлювала, що вагітна. Напевно, у мені вирував страх зробити чергову помилку. І якщо про попередні невдачі можна забути й рухатися далі, то цей вибір став би тягарем до кінця життя.

— Сонечко, треба вставати, — у вітальню зазирнула Юля. Заради мене вона піднялась вдосвіта. — Сьогодні має бути напружений день. Якщо хочемо встигнути без черг та зайвих свідків, то варто приїхати до відкриття клініки.